95-й бойовий виліт Героя України Вадима Благовісного
09.01.2026 15:20
Укрінформ
Пілот Вадим Благовісний загинув за тиждень до свого 27-річчя під час виконання бойового завдання на Су-25. Яким його пам'ятають найближчі люди
Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 26-річний льотчик-штурмовик Вадим Благовісний знищив понад 100 одиниць ворожої броньованої техніки, більш ніж 80 автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн пально-мастильних матеріалів та понад 800 осіб живої сили противника. 95-й бойовий виліт став для нього останнім: Вадим загинув 7 вересня 2022-го, за тиждень до свого 27-річчя, під час виконання бойового завдання на Су-25 над Миколаївщиною.
Кума загиблого Тетяна Середюк, яка втратила чоловіка на війні, пригадала, яким був хрещений її доньки: «Вадим – один із найсвітліших, найпрекрасніших, найдобріших, найсміливіших людей у моєму житті. Кожен його знає, мабуть, як ясне сонечко, бо він завжди усміхався».
МРІЯ ДИТИНСТВА – ЛІТАКИ
За словами мами Лариси Благовісної, син із найранніших років жив з відчуттям, що його серце дивиться вгору. Здавалося, небо було в нього всередині – не ідея, а стан, у якому він дихав.
– Син мріяв про літаки. Вони дуже йому подобалися. Будував літачки, склеював, збирав їх собі в колекцію. У нас не було льотчиків у роду. Нікого. А йому подобалася авіація. Вивчав літаки, цікавився, що відбувається у Повітряних силах. Ще був зовсім маленький, а вже тягнувся до того «вищого» світу. Він хотів бути льотчиком, і мрія його збулася, – поділилася мама.
Небо стало для Вадима першим пейзажем, що затримував погляд. І першим напрямком, до якого тягнулося серце.
– Він завжди задивлявся в небо. Казав: «Ну глянь, які красиві хмарки, як гарно там…» І міг довго просто стояти, дивитися, ніби щось шукав там, де інші нічого не бачать, – пригадує мама.
Вадим зростав слухняним хлопцем: уважним до оточення, відкритим до порад. Мав природну здатність до навчання: легко запам’ятовував, тонко розумів, тихо переважав. Він не змагався, просто робив своє, з гідністю. Його працьовитість не була гучною, але завжди помітною для тих, хто дивився уважно.
– Це досі така дуже болюча тема для мене… Він такий був, що… Краще б він був неслухняним хоч трохи. Був дуже добрим, дуже. Ми із чоловіком іноді сидимо й кажемо: «Краще б він нас ображав, щоб нам трохи легше було пережити його загибель…» А він – як на славу виріс. Ніколи ніяких проблем. Ніколи до школи не викликали, не було ніяких питань до нього та до нас. Ні з приводу навчання, ні щодо поведінки. Він любив читати. Дуже любив. Любив математику. Прямо обожнював її. І це було взаємним. Йому це все дуже пасувало, характер у нього такий був. І математика була для нього в радість. Його вчителька, Людмила Григорівна, завжди казала, що він наче створений для навчання, – зі сльозами каже мама.
«ВІН ХОТІВ БУТИ ТИМ, ХТО ЧУЄ НЕБО»
Коли настав момент вибору шляху в життя після дев’ятого класу, Вадим твердо заявив: вступає до авіаційного ліцею. І батьки схвалили наміри сина:
– Ми підтримали. Хоча я як мама боялася. Ну це ж висота, це повітря… Я бачила, як він готувався, як світилися очі – і мені ставало тихо всередині. Кажу: «Синочку, що ж тебе тримає там? Лише повітря?». А він глянув на мене так щиро, немов хотів подарувати мені частинку свого серця. Сказав те, що я не забуду ніколи: «Мамо, ти не уявляєш, як я хочу відчути на собі політ, коли ти летиш наче птах… Коли в тебе нема тіла, нема страху – є тільки ти, небо і свобода». І я замовкла. Бо зрозуміла – він уже там, у небі. Летить не крилами, а духом, – згадала мама.
Саме ця фраза, її тремтіння, її сила і сьогодні звучить як посвята. Посвята у мрію, що була не романтикою, а напрямком. Вадим бажав не просто літати. Він хотів бути тим, хто чує небо. І став ним.
У ліцеї вчителі теж дивувалися вихованню хлопця та його здібностям до наук.
– Я приїхала на батьківські збори, а мені кажуть: «Мамо, ви б могли й не їхати. Якби всі були такі, як Вадим, то ми б не збирали батьків узагалі». Так само і під час навчання в Харкові: жодного поганого слова про нього, жодного поганого вчинку від нього. Він був дитиною за віком, але дорослим усередині. Розважливим. Говорив речі серйозні, але не пафосні, – поділилася мама.
Серед улюблених предметів була фізкультура. А ще – захоплювався танцями. Вадим займався у школі мистецтв. І в нього це добре виходило. Він рухався ритмічно, мав хорошу пластику. Водночас ніколи навіть не думав зробити танці своїм ремеслом у дорослому житті. Попри все, наполегливо мріяв про польоти, літаки та незвідані висоти. І наближав свою мрію…
«УСЕ НА ЗЕМЛІ ВИГЛЯДАЄ ІНАКШЕ З НЕБА»
А потім був Харківський національний університет Повітряних сил. Навчання. Курсантом він чекав першого самостійного польоту. І коли це сталося – дзвінок додому був як святкування.
– Такий був задоволений. Розповідав усе: як сидів у кабіні, що відчував, як побачив землю з висоти. «Мамо, ти не уявляєш, як це красиво. Як тумани проходять. Як усе на землі виглядає інакше з неба». А я слухала його й думала: так, він там, де завжди хотів бути, – пригадує мама.
Мама часто їздила до Миколаєва, куди Вадим був направлений за розподілом. І не просто до нього – до його життя, його кола, його повітря. Там, у квартирі, яку він винаймав, вона бачила не лише сина, а цілий світ, який з ним жив і дихав. Його будинок стояв недалеко від аеродрому. І коли починалася льотна зміна, мама милувалася польотом залізних пташок у небі, ловила кожен момент, коли вчергове літаки у складі пари здіймалися у повітря.
– Я так любила, як він літав. Кажу: «Синку, я стояла і дивилася». А він мені: «Мамо, я там літав». Така радість була. Він мріяв про польоти. Наполегливо працював. І досягнув. Усе сам. І от воно – у небі. Його мрія. Його форма. Його злет, – поділилася мама.
Мама знала синових однокурсників. Знала побратимів, тих, хто літав з ним, і тих, з ким він навчався. Усі – як діти. Усі – близькі.
– Такі хлопці були… однокурсники його. Усі дружили. Навчалися разом. Ви знаєте, такі золоті діти. Не можна не любити їх. Я знала кожного особисто. Вони – мої діти. За віком, як мої. Тепер я дивлюся – і так болить. Бо вже багатьох немає. І мені так шкода кожного. Бо я ж їх не просто знала. Я їх любила. Вони були поряд з Вадимом. А це значить – поряд і зі мною, – сказала мама.
ПРИВІЗ ІЗ СОБОЮ ТИШУ ВІЙНИ
Тоді, у затишному Миколаєві, Лариса Благовісна не могла й подумати, що колись її діти – ті, кого вона плекала в обіймах материнської любові, – оберуть шлях за обрій. Ті, хто приборкав метал і підкорив стихію, ставши елітою неба, одного дня залишаться в ньому назавжди. Там, де блакить стає вічністю, а політ – безкінечним.
Йшов 2022 рік. Рік великої війни та виснажливої боротьби з рашистською навалою. Вадим Благовісний, як і його крилаті побратими, раз по раз здіймав свій фронтовий штурмовик Су-25, щоб виконати чергове бойове завдання. Мама ж молилася, бо знала: материнська молитва – то найсильніший оберіг. І чекала, коли зможе пригорнути сина до себе…
Він повернувся на Великдень. Тихо, несподівано, уже іншим.
– Я пам’ятаю, як Вадимчик приїхав. Його тоді вперше відпустили. Ми ж були в окупації на Чернігівщині, тож ніхто й не сподівався, що він з’явиться. І от – без дзвінка, без попередження – заходить у двір. Дивлюся на нього – і в мене серце ніби провалюється: такий худенький, такий постарілий… Кажу: «Синку, як же так?». А він мені: «Мамо, ну це ж війна. А що робити?» – пригадує жінка.
Син приїхав, ніби не один, – привіз із собою всю тишу війни. Його очі стали глибшими, голос тихішим, а обличчя витонченим, мов натягнута тінь. Мати не торкалася слів, але все було написано на ньому. Не треба було запитань, пояснень.
– Він приїжджав ще раз – у липні. А вже після того… не приїжджав. Бо загинув. Усе сталося у вересні, – пригадує мама. – Між тими двома приїздами, за той короткий час, я дивилася на нього й розуміла: він пройшов через те, що словами не передається. Усі переживання, втрати побратимів – усе відбилося на обличчі. Коли людина таке переживає, не треба слів. Усе й так видно.
І навіть тоді, коли він мовчав, – просто сидів і слухав, – від нього йшло щось глибоке. Надламане і водночас незламне.
– Вадим повторював мені: «Головне, мамо, – вижити». А я йому: «Синку, ти виживеш. Усе буде добре». А він тільки: «Ой, мамо… Хто знає…» Дуже важко йому було. Дуже.
Ці слова – «дуже важко» – були не про втому. Вони були про масштаб. Про те, що війна нікого не залишає таким, як раніше. Син, що стояв у дворі того великоднього дня, був уже іншим. Він не просто змінився – він перейшов межу.
ПЕРЕД ОСТАННІМ ПОЛЬОТОМ ДОВГО МОЛИВСЯ
Останній політ. Останнє бойове завдання. Мама не знала, що воно стане фатальним, але він – відчував. Бойовий побратим згодом поділився з Ларисою Благовісною: «Перед своїм виходом Вадим затримався на кілька хвилин. Стояв осторонь. Молився».
– Він не любив слова «останній». Завжди поправляв: «Мамо, не останній – крайній». А тепер я кажу – останній… Але тоді він ще вірив. Стояв у куточку і молився. Це не треба було пояснювати. Душа – вона сама знає, – згадує мама.
6 вересня 2022 року. Ранок того страшного дня почався для Лариси Благовісної з незрозумілої тривоги.
– Я встала, ніби не у своєму тілі. Ходила по хаті, намагалася братися до роботи – і все валилося з рук. Була якась загублена: іду щось зробити – і забуваю що; несу річ – і не пам’ятаю навіщо. Наче тіло моє вже знало, а я ще ні, – пригадала жінка.
Об одинадцятій ранку Вадим написав, що скинув гроші на картку. Я питаю: «Синку, навіщо?». А він коротко: «Хай будуть у тебе, мамо». І от тоді в мені все перевернулося.
А коли зателефонували… слова стали зайвими. Настала тиша.
– Це було страшно. Втратити дитину – для цього немає слів. Мені здавалося, що я більше не чую себе: ні душі, ні голосу. Чоловік те саме відчував, хоч і мовчав до останнього. А потім зізнався: «Щось у мене на серці таке важко того дня…» Ми не знали, що саме, але відчували – наближається біда.
«ПРИВІТ, СІМ’Я!». ОСТАННЯ ПРОГУЛЯНКА З ВАДИМОМ, ЙОГО ОСТАННЄ «ДО ПОБАЧЕННЯ»
Тепер небо над Чернігівщиною для Лариси Благовісної – не просто простір. Це дім її сина. Місце, куди він пішов за розподілом вічності, залишивши на землі тільки тихий шепіт спогадів і незгасну материнську молитву.
– Так не вистачає його. Особливо ввечері. Настає час – і серце чекає. А він не телефонує, як це було колись. Досі стоїть у вухах його фірмове: «Привіт, сім’я!». Такий голос теплий, ясний. І ще казав: «До побачення! Бережіть себе». Коротко. Але в тому – усе життя, – згадує Лариса Благовісна.
Під час тієї останньої відпустки вони довго гуляли разом рідною Чернігівщиною. Говорили про різне, але в кожному слові вже тоді звучала неземна глибина.
– Ми з ним гуляли годинки дві. Кажу: «Синку, ти ж багато вже зробив… Може, б ти трохи перепочив? Хлопці ж гинуть…» Я бачила, як він хвилюється, усе по ньому було видно. А він мені з такою впевненістю: «Мамо, ну хіба хтось не хотів жити? Усі хлопці мої – усі хотіли жити. Я ж не один. Як я можу сидіти й нічого не робити? А хто виконає мою роботу?».
Цей вечір запам’ятався їй не тільки словами, а й мовчанням. Тією миттю, коли вони просто йшли поруч і небо над ними здавалося нескінченним.
– Він не був багатослівним. Я знала: якщо мовчить – значить, думає. І ми отак йшли. Він і я поруч. І небо було таким глибоким. Тоді подумала: він уже там. Навіть коли стояв на землі – він уже був у небі.
Вадим Благовісний працював у Миколаївській, Чернігівській, Херсонській, Луганській, Донецькій, Харківській областях. 7 вересня 2022 року льотчик виконував свій 95-й бойовий виліт. Миколаївщина. Це завдання стало його останнім: Вадим загинув за тиждень до свого 27-річчя. Указом Президента України № 412 від 8 липня 2023 року Вадиму Благовісному присвоєно звання Герой України (посмертно). Одна з вулиць Миколаєва, міста, яке він захищав ціною власного життя, названа його іменем.
Коли над чернігівськими лісами вечоріє і село огортає сутінок, Лариса Благовісна виходить на ґанок. Вона не чекає на дзвінок. Вона просто слухає небо. Бо знає: там, у вічному польоті, її дитина нарешті знайшла спокій. А тут, на землі, триває його нескінченний бій – у серцях тих, хто пам’ятає.
Світлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото надала Лариса Благовісна
Новини з передової