Нацгвардієць Микита: «Мій полон продовжується, поки побратими там»
01.12.2025 12:45
Укрінформ
Потрапив у полон у Маріуполі, повернувся з російських застінків і тепер бореться за тих, хто лишився в цьому жаху
Три роки, один місяць і 23 дні він провів у російському полоні. Там відзначив три дні народження, ще один – у бункері комбінату Ілліча. За цей час втратив значну частину ваги, навчився визначати час за сонцем та «фільтрувати» оповідки російського пропагандиста Соловйова.
З 25-річним Микитою ми познайомились у Запоріжжі під час щотижневої акції «Не мовчи – полон вбиває». Поки він був у неволі, на акцію виходила його мама, а тепер вони приходять разом. Хлопець говорить, що в полоні залишається дуже багато українців і хтось має бути їхнім голосом тут.
У ПОВНОМУ ОТОЧЕННІ
– Я військовослужбовець Національної гвардії, частина 3033. З вересня 2021 року проходжу контрактну службу. Тепер намагаюся постійно брати участь в акціях на підтримку військовополонених, бо сам був у полоні, – так починається наша розмова з Микитою.
Повномасштабну війну він разом із побратимами застав на Донеччині. 24 лютого 2022 року саме знялися з позицій. Він чітко пам’ятає той день – стояли на спостережних пунктах і заїхали в Маріуполь. Після того півтора місяця вони рухалися від околиць міста до комбінату Ілліча.
– На комбінат ми з побратимами потрапили 1 квітня. Тоді у мене з’явився мобільний зв’язок, десь хвилин на 15. Я встиг подзвонити мамі, але, кажучи їй, що все буде добре, розумів, що ми не вийдемо звідти. Я чітко розумів це, бо ми були в повному оточенні. Ми зайшли на комбінат, бо по місту переміщуватися було неможливо. Взагалі. Всюди були п*дари, – каже він і просить вибачення за останнє слово.
Микита уточнює, що тоді дзвонив навіть не зі свого телефона. Його власний давно був розряджений. Микита його зламав, щоб ворог не зміг витягнути жодної інформації. Каже, що телефон був старенький, простенький, тож ламати було не шкода.
Він згадує максимально жахливі умови в бункері заводу. Хлопці не мали їжі, одягу, води.
– Взагалі нічого. За ті 12 днів… я не знаю, коли спав. Може, десь там приліг колись, заплющив очі, розплющив. Там завжди було темно. Годинника не було і важко розуміти – чи то ранок, чи вже вечір. Неясно було і який взагалі день. Я дізнався, який день, коли ми входили в полон. Це було 12 квітня, – розповідає.
Про полон Микита до того ніколи не думав. Але 12 квітня їм сказали, що треба виходити. Якщо хтось проти, то може спробувати відбитися.
– А було чим? – питаю.
Усміхається, на кілька секунд замовкає. Потім затягується цигаркою.
– Автомат і, може, кілька гранат… Було страшно. На якусь секунду закралася думка взяти автомат і піти з ним – у різні боки стріляти, типу, раптом зачепить когось… Довго думав, виходити чи ні. От коли почув про полон, то реально страшно стало, чесно скажу. Я навіть думав, що нас виведуть, поставлять рядочком і розстріляють. Загинути в бою – то одне, а ось так, по-дурному, – то інше. Я був зі своїм другом та побратимом. Його, до речі, вже теж обміняли. Ми довго думали, що робити. Він подивився на мене і каже: «Я – так, як ти». А я на нього подивився і подумав: ну клас. Я не хотів, щоб він загинув, і сам не хотів помирати, – розповідає.
– А чому все ж вирішив виходити в полон?
– Думки про батьків. Я знав, що мене чекають. Тому вирішив виходити з надією, що пощастить.
У ПЕРШІ ПІВ РОКУ-РІК НАС КОШМАРИЛИ ЩОДНЯ
Коли хлопці вийшли з комбінату, то побачили ворожих військових. На тих були білі стрічки й білий скотч на рукавах. У наших так само було «маркування» – синього та жовтого кольорів.
Разом із Нацгвардією в полон виходили військові 36 бригади морської піхоти. І перші, і другі виносили на ношах поранених побратимів.
– Куди повезли вас тоді?
– Сартана. Це біля Маріуполя. Там був такий «курник» з бетону. Напхали 1000 людей: жінок окремо, чоловіків окремо, важкопоранених… застрелили одразу. Там ми були добу-півтори. Нас навіть погодували, а до цього ми не їли тиждень. Дали гречку консервовану, шмат хліба, вафлю якусь і чай, – розповідає.
А потім була Оленівка. Їх привезли туди в червні. В їдальні Микита зустрів побратимів зі своєї частини, які потрапили в полон на місяць раніше.
– Вони були бородаті, немиті, ну, як і ми, в принципі. Я поки посуд здавав, то зміг з ними кількома словами перекинутись. В Оленівці я був десь дві доби. Чому не точно кажу, бо, знову ж таки, не було орієнтації в часі.
Далі Микита потрапив у Волгоградську область, у СІЗО.
– Там був мрак і жах. У перші пів року-рік нас кошмарили щодня, по два-чотири рази на день. Просто били і кричали. На свій перший допит я потрапив приблизно в серпні, здається. Десь години 3–4 він тривав. Все було «по класікє»: шокери, електрика. Все як у всіх, але можу сказати, що мені повезло, бо не так жорстоко били. А от питали вони у мене діч різну. Ну, наприклад, одне з питань, яке мені запам’яталося: «Де ти був у 2014 році? На Майдані?». Я кажу, що в 2014-му мені було 14 років, я навчався в дев’ятому класі, сидів удома і грав в ігри на комп'ютері. На що чув: «Не бреши!». Ну і про що говорити далі? Питання ставили просто так, можна було навіть не намагатися відповідати. 26 вересня 2022 року нас перевезли в Ростовську область, у колонію барачного типу. Там я пробув 22 місяці, і там зустрів ще більше знайомих, – розповідає.
НАЙВАЖЧЕ – НЕ РОЗУМІТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ
У ростовській колонії у хлопців вперше за весь час полону з’явився годинник. До того орієнтувалися по сонцю і по тому, коли їх виводили в їдальню. Микита каже, що вже приблизно розуміли, коли годуватимуть. Запам’ятовували, як на ліжку чи підлозі сонячні промені відбиваються, і знали, що скоро буде обід. Узимку визначати час було важче.
– Ми вже навіть на слух розуміли, де яка камера відчиняється, по кроках знали, хто саме з охорони йде. Умови були жахливі: пліснява, щілини у вікнах такі, що руку можна просунути. Одяг у нас був максимально «скляний». Тканина якщо замерзала, то тобі ставало втричі холодніше. А морозили нас спеціально. Ми не могли самі вікно відчинити, щоб провітрити, і просили ручку від рами. Потім просиш знову, щоб зачинити, – а у відповідь відмова. І сидиш з відчиненим вікном день-два, навіть коли на вулиці мінус 15. Намагалися якось притискатись один до одного, але за таке могли побити. Ти лягаєш спати, а постіль мокра, бо відсиріла. Ми тремтіли, зубами клацали. Окрім того, що все холодне, то ще й ковдра не гріє. Камера постійно за тобою спостерігає, і у стінах скрізь «глазки», щоб підглядати, – каже.
Найважчим був перший рік полону: постійні побиття і думки про рідних.
– Коли думав про маму, у мене одразу сльози котилися. А потім вже не вдавалося плакати. Найважче – не розуміти, що відбувається. Кожен день однаковий, ти сидиш у камері, сонце зійшло та зайшло, інформаційний вакуум. Ось це важко, – пояснює.
Шокер тюремники застосовувати перестали лише після того, як хтось з полонених помер, не витримавши допитів.
– Людина – така істота, що звикає до всього. От побили тебе, а ти вже настільки звик, що навіть можеш сміятися із цього. Я набагато сильніший, ніж вони. Я це знаю. Я стояв перед ними худий, замучений і ні на що не реагував, а вони то там вдарять, то там. Ну, це не чоловічі вчинки. Вони крали їжу в нас. Давали крупу, якою ми вдома курей годуємо, – розповідає.
ПЕРШІ ЗВІСТКИ – З РОСІЙСЬКИХ «ВЄСТЄЙ»
Питаю в Микити, чи була можливість написати листа рідним. Відповідає, що перший лист написав 26 грудня 2024 року.
– Усе за шаблоном: «люблю, цілую, сподіваюся, що повернусь». Тоді приїхала якась організація із захисту людей, тому лист написати дозволили. Мені навіть видали нову форму, дозволили рівно ходити. У січні 2025 року почали вмикати радіо. Це була перша інформація взагалі, яку ми почули за весь час полону. Вмикали «Вєсті ФМ», там Соловйов вєщав, – розповідає.
По радіо Микита почув про обмін. Тоді пролунала інформація, що додому можуть повернутися тяжкопоранені й молоді хлопці до 25 років.
– У мені вогник загорівся, а потім я подумав, що мені вже 25. На комбінаті Ілліча мені виповнилося 22 роки, 23, 24, 25 – у полоні, – згадує він.
Пройшов деякий час, і віконце камери, де утримували Микиту, відчинилося. Назвали його прізвище, потім запхали через те віконце український «мультикам», дали нитку і голку. Сказали, щоб одяг під себе підшив. Це було 1 червня.
Микита каже, що таке вже було в березні: йому так само речі дали. Вони тоді в нього місяць у камері пролежали, і потім їх забрали. Він знав, що весною відбувся обмін, але його у списках не було.
– Зі мною в камері був хлопець, 24 роки. Йому так само дали речі, але його відвезли на суд. Він з «Азова», звинуватили в тероризмі, – говорить.
9 ЧЕРВНЯ
Після восьми днів очікування камера відчинилася, і Микиті сказали, щоб скручував матрац.
– Що це означало? – питаю.
– Або в іншу камеру переведуть, або заберуть на обмін. Завели в окрему будівлю. Там кімнатка, в якій нас дев’ятеро було. Голову піднімати не можна було. На ноги дивився і розумів, що поруч стоять всі наші, у нашому одязі. Коли дозволили вирівнятися, ми глянули один на одного і побачили, що всі молоді – 2000–2002 років. От тоді ми зрозуміли, що обмін буде. Цілу добу нас літаками возили. У Гомелі, Білорусь, ми пересіли в автобус, нас було 50 людей, – згадує він.
Обмін відбувся 9 червня 2025 року. Микита за зросту 186 см до полону важив 105 кг. Додому їхав «легшим» більш як на третину – 65 кг.
Коли в автобус зайшли українські військові, то емоції зашкалили.
– Мені в той момент сильно хотілося плакати. Я дуже сентиментальна людина. Думав, кому подзвонити – мамі чи татові. Я їхні номери напамʼять знаю, але переживав, щоб мама не знепритомніла, – розповів.
Микита зізнається, що ситуація у Запоріжжі була краща, ніж він собі уявляв.
Він також визнає, що за цей час дуже сильно змінився. Мовляв, було чимало часу подумати та багато що переосмислити.
– Прочитав більше ніж сто книжок. Звичайно, це совєтчина була, але якщо фільтрувати, то можна витягнути корисне, – каже.
– Попри весь жах пережитого, ти позитивний, і головне – людиною залишився, – кажу і прошу вибачення за, може, не дуже коректне зауваження.
– Так. Залишився. Я стійка людина. Для мене фізичний біль – це ніщо, а от духовний, моральний – важко. Було відновлення, звичайно. І вже вдома у мене ночами панічні атаки були. Для мене це незвично, до лікаря звернувся. Повертаюся до нормального життя, – відповідає.
Поки був у полоні, то дуже хотів солодкого. Жартома каже, що вдома наївся його так, що вистачить на все життя.
Хлопець поки що вивчає можливості отримання грантів для ветеранів. І намагається виходити на кожну акцію на підтримку полонених. Для нього це дуже важливо.
– Є люди, які не розуміють, що відбувається на цих акціях. Вони бачать плакати, зупиняються, читають і кажуть: «Ого, а ми не знали». Треба, щоб знали, чули і памʼятали.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото авторки та Дмитра Смольєнка / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут.
Новини з передової