Серце «Дока» зупинялося тричі
24.11.2025 12:05
Укрінформ
Від побаченого на війні в бойового медика стався інфаркт і клінічна смерть
Володимир Паламарчук із Житомирщини на другий день повномасштабної війни пішов у ТЦК. У нього дві медичні освіти, за одною з яких він військовий фельдшер, тож розумів, що мусить бути там, де точиться боротьба за життя.
Його шлях на війну розпочався з роти охорони в Любарі, а далі він добровільно долучився до лав 30 окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького, де став бойовим медиком із позивним «Док».
На рахунку Володимира багато врятованих життів, хоча він скромно каже, що нічого героїчного в цьому немає: робив те, що міг і вмів.
Від пережитого на війні у Володимира стався інфаркт. Побратими понад годину безперервно робили йому непрямий масаж серця, завдяки чому він вижив. Лікарі називають його випадок рідкісним везінням.
НА ДОНБАС ПОЇХАЛИ «СВИНОВОЗКОЮ»
О дев’ятій годині ранку на Алеї слави загиблих Героїв у центрі містечка Любара збираються люди, щоб вшанувати пам’ять полеглих земляків.
Коли всі розходяться, Володимир Паламарчук повільно обходить портрети своїх побратимів та знайомих.
– Ось Яша Сідлецький, на якого я казав: «Моє сонечко», – говорить Володимир. – Він мені був, як синулька. Пам’ятаю, забіг до мене, розповів, що їде на завдання. Тоді такий холод був, тож дав йому дві кофти, які нам привезли волонтери, а Яша каже: «Та я візьму поки що одну, а як вийду – заберу другу». Невдовзі ми почули по рації: «Яша – двісті»… Он – Ванька Розгон, Олексій Скоропадський, Коля Самикін і його син Богдан Кулік. На цій алеї багато знайомих облич. Знаєте, що найстрашніше на війні? Те, що помирають найкращі. Увечері ще п’єш із людиною каву, а на ранок її вже немає.
Поруч із Володимиром його дружина Тетяна. До війни чоловік за звичкою міцно тримав її за руку, коли вони переходили дорогу. Потім ця тендітна жінка так само сильно стискала його долоню в лікарняних палатах, повертаючи коханого до життя.
Володимир із дружиною Тетяною
Подружжя живе в селі Березівка Любарської громади. До війни Володимир працював лікарем-стоматологом у Житомирі – на заводі огороджувальних конструкцій та в пересувній механізованій колоні №6. Тетяна – вчитель та заступник директора з виховної роботи у Мотовилівському ліцеї. Разом виховали доньку і сина та вже мають онука.
– У середу ввечері я приїхав на вихідні додому, а в четвер розпочалася війна. О 5:00 вже був у Житомирі, звідки забрав сина та племінника, а наступного дня пішов у ТЦК, – згадує Володимир.
За словами дружини, 25 лютого чоловік прокинувся від гулу літаків і сказав, що не може сидіти вдома із дипломом військового фельдшера. Коли повернувся із ТЦК, повідомив, що записався в роту охорони, де були такі ж добровольці з Любарської громади, як і він.
Згодом у роті повідомили, що в 30-ту бригаду потрібні добровольці. Володимир був одним із перших 25 людей, які зголосилися посилити підрозділ.
Володимир Паламарчук
Він пройшов підготовку в навчальному центрі, а 2 червня 2022 року одягнув вишиванку і зібрався йти на останній дзвінок до доньки. Того ж дня йому зателефонували з бригади та повідомили, що пора їхати на Донеччину. Сім’я ще встигла зробити спільну фотографію, а донька з дружиною – обійняти тата і чоловіка.
– Нам треба їхати, а транспорту нема. Ми завантажили все своє майно у «свиновозку» (переобладнаний напіввантажний автомобіль, яким перевозять свиней, – ред.) нашого побратима Мирона Сушицького і нею й поїхали на Донбас.
«НЕ БУЛО ТАКОГО, ЩОБ ПОРАНЕНІ В МЕНЕ ПОМИРАЛИ»
Спочатку Володимир перебував на посаді номера обслуги кулеметника, а невдовзі став бойовим медиком роти, після чого санінструктором у медичному пункті й медичною сестрою медичної роти. За ним ще з роти охорони закріпився позивний «Док».
Володимир із дружиною Тетяною та командиром медичної роти 30-ї бригади Олегом Довганем
Згадує, коли перейшов служити старшим бойовим медиком стрілецької роти, його командиром був 21-річний «Ураган» із Хмельниччини, який годився йому в сини, а на війні став одним із найкращих товаришів. На волонтерській машині, яку для підрозділу «Дока» передали литовські волонтери, командир їздив на своє весілля, після якого знову повернувся в бій.
Паламарчук виконував завдання на Донеччині, Київщині, у Херсоні під час звільнення міста.
– Найбільше часу ми провели на Донеччині, – розповідає Володимир. – Те, що я робив, – звичайна для війни справа, коли є тільки ти, поранений і більше нікого. Я рятував усіх – і легкопоранених, і важких. Не було такого, щоб поранені в мене помирали. Коли ти на війні, для тебе там немає далеких людей. Це щось більше, ніж братерство, і воно лишається назавжди. Тоді була інша оперативна обстановка: менше дронів і більше можливостей виїхати і забрати поранених. Морально найважче вивозити загиблих.
«Док» каже, що медична рота 30-ї бригади – одна з найкращих у ЗСУ, бо там дуже професійні медики і хороше забезпечення.
Тетяна Паламарчук
Тетяна додає, що, попри чоловікову скромність та небагатослівність, побратими його дуже цінували.
– Один хлопець, який служив із Володимиром, якось зі мною поділився, що коли військові виходили на позиції, молилися на нього і просили: «”Док”, як щось трапиться, витягни, будь ласка, живим або мертвим», – згадує дружина.
Вона розповідає про один із обстрілів, коли ворожий дрон поцілив у підвал, де перебував її чоловік разом із іншим бойовим медиком. Обоє зазнали контузії, але не припинили рятувати побратимів. Уранці вони їхали на крапельниці, щоб пройти курс лікування, а ввечері – на евакуацію.
40-ХВИЛИННЕ ПОБАЧЕННЯ НА ДОНЕЧЧИНІ
– У мене якось навіть з’явилася думка переїхати жити у прифронтове місто, аби бути ближчою до чоловіка, – ділиться Тетяна. – Якщо твоя близька людина на війні, у тилу перебувати дуже важко. Я молилася на присутність Володимира, коли він приїжджав у відпустки. Уперше поїхала до нього без попередження у Хромове біля Бахмута. Ми тоді поспілкувалися лише 40 хвилин, але насправді це дуже багато, якщо не бачиш людини місяцями. Я дивилася на Володимира, і це був ніби мій чоловік, і водночас – чужа людина. Перший рік повномасштабної війни він узагалі не усміхався.
Тоді разом із волонтерами дружина завезла для підрозділу Володимира квадроцикл, на який за тиждень зібрали гроші в Любарській громаді. Каже, чоловік ніколи не просив нічого для себе, а лише для побратимів, які відбивають ворога. Тож і того разу транспортний засіб доставили для старшини.
– Наш старшина Григорій Михайленко прокинувся вранці та здивувався, побачивши квадроцикл. Він каже: «Ого! А це кому?». А я відповідаю: «Та тобі ж, Гришо». Він як сів на нього, підвозив боєкомплект та провізію, і так на тому квадроциклі загинув, на жаль, – згадує «Док».
ПЕРЕЖИВ КЛІІНІЧНУ СМЕРТЬ
У травні цього року у Володимира стався інфаркт. Медик тоді перебував на Донеччині. Перед тим загинув його побратим із Житомира Руслан Бойко.
Коли побачили, як «Док» почав втрачати свідомість, двоє медиків одразу взялися робити йому непрямий масаж серця, який безперервно тривав 70 хвилин. Поки Володимира везли у Слов’янськ, його серце тричі зупинялося. Тим часом назустріч на реанімобілі виїхав лікар-реаніматолог, який своїми професійними діями повернув «Дока» до життя.
Під час того стану «Док» пережив клінічну смерть. Згодом фахівці констатували, що його випадок рідкісний для медицини. Після обстежень вони винесли вердикт, що причина інфаркту – виснаження і стрес.
Далі були довгі місяці лікування, упродовж яких біля Володимира була його дружина. Спочатку Тетяна ночувала в лікарняному коридорі, а потім медики, розуміючи, що чоловіка вона не лишить, дали їй місце в палаті.
– Коли я приїхала у Краматорськ, звідки Володимира перевозили у Дніпро, і побачила, як хлопці вийшли його провести з очима, повними сліз, мені відібрало мову, – розказує дружина. – Його у вкрай важкому стані повезли в реанімаційне відділення кардіологічного центру в Дніпрі. Почула, як одна з медсестер сказала: «Такого важкого військового привезли. Мабуть, до ранку не доживе…» Але він пережив критичний період, а я весь час була поруч, бо розуміла, що йому потрібна моя підтримка. Зараз згадую – і не знаю, де в мене тоді бралися сили.
Володимир лікувався у трьох медичних закладах Дніпра, а потім продовжив на Житомирщині. Він досі проходить лікування та реабілітацію, бо наслідки клінічної смерті відчуває весь організм. Нині «Док» ветеран, має групу інвалідності й не може продовжувати службу в ЗСУ.
ПОБРАТИМИ ПРИЇЗДЯТЬ ПОДЯКУВАТИ ЗА ВРЯТОВАНІ ЖИТТЯ
Володимир Паламарчук нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» та нагрудним знаком командира 30-ї бригади «На варті життя та здоров’я».
– У мене була надія повернутися на війну. Дух для цього є, а от здоров’я вже немає, – каже Володимир. – Коли тут перебуваєш, бачиш, що все якесь не таке. Війна стосується тільки тих, хто воює, їхніх рідних і тих, хто допомагає армії, а для більшості її немає.
Тепер щотижня до нього приїздять побратими з різних областей. Хтось уже демобілізувався за станом здоров’я, інші викроюють час у відпустці, але мета у всіх одна – хочуть подякувати «Доку», що врятував їхні життя.
Володимир прямує до автомобіля повз Алею слави загиблих Героїв, знову повільно вдивляючись в обличчя побратимів, друзів і знайомих.
Ірина Чириця, Житомир – Любар
Фото авторки та з архіву сім’ї Паламарчуків
Новини з передової