Пам’яті військового, волонтера Андрія Павлишинця (позивний «Пентагон»)
Хвилина мовчання
07.11.2025 09:00
Укрінформ
Всюди був у центрі уваги та завжди тримав слово
Андрій народився 6 грудня 1985 року в Сваляві на Закарпатті. Після школи закінчив вище професійне училище в Мукачеві та здобув фах електромеханіка. Чоловік працював у рідному містечку, мав сім’ю: дружину Оксану і двох діток – сина та доньку.
Дружина каже, що Андрій завжди вирізнявся стійкою патріотичною позицією, відстоював свої життєві цінності.
– Андрій був дуже мужнім. Він завжди дотримував слова і відповідав за свої вчинки, – наголошує Оксана.
Пара познайомилася у 2010 році. Уже за рік Андрій зробив Оксані пропозицію, на що отримав її «Так!». У 2012 році у них народився первісток, сина назвали на честь батька – Андрієм.
А вже за два роки чоловік уперше пішов на війну: у серпні 2014 року долучився до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Воював на сході України, зокрема, пройшов Дебальцеве.
Повернувшись із фронту, Андрій волонтерив та розвивав ветеранський рух у Сваляві.
У 2018 році в їхній сім’ї з’явилася донечка Марічка. Дружина говорить, що вони просто жили, як усі: любили одне одного та планували майбутнє.
Після початку повномасштабного вторгнення Андрій продовжував волонтерити, збирав дрони для війська. А у 2024 році знову став до лав армії – цього разу воював у складі окремої 63-ї механізованої бригади на Донецькому напрямку.
– Андрій сказав, що мусить їхати на війну, що він не може інакше. Я хвилювалася, але знала: він спокійніше дихає, коли робить те, що вважає правильним, – розповідає Оксана.
Вона пригадує, що коли з чоловіком зникав зв’язок на кілька днів під час виходу на позиції, їй було дуже важко.
– Це була найстрашніша тиша. Особливо, коли з ним не було зв'язку по 5-7 днів. І коли бодай на мить з’являлася смужка зв’язку й від Андрія приходило всього лише одне слово: «Живий», для нас це були найкращі слова у світі, – каже жінка.
Розповідає, що Андрій був прекрасним чоловіком і чудовим батьком.
– 1 вересня 2024 року Марічка йшла в перший клас, і Андрій зміг взяти вихідний, аби провести її до школи. Відпросився в командира й приїхав додому спеціально для цього. Він такий був: сказав-зробив, – додає Оксана.
Менш ніж за два місяці по тому Андрій загинув.
– 15 жовтня ми мали 13-ту річницю весілля. Андрій в той день подзвонив, привітав, сказав, що сильно любить і ще попередив, що цього вечора знову їде на «нуль». Я знову чекала звістки кілька страшних днів тиші. Та на восьмий день замість «Живий» від Андрія почула страшні слова від побратимів: їхню позицію накрили, Андрія більше немає, – говорить дружина.
Андрій загинув 24 жовтня під час бойового виходу – на позиціях у районі Торського під Краматорськом. Їхній підрозділ потрапив під російський мінометний вогонь. Чоловіку було лише 38 років…
У вересні 2025 року Оксана зареєструвала петицію, в якій просить Президента вшанувати подвиг свого чоловіка та присвоїти йому звання «Герой України» (посмертно).
«Андрій до останнього подиху залишався вірним Присязі та Україні. Його подвиг, мужність і самопожертва, прагнення справедливості й кращого майбутнього є прикладом справжнього героїзму. Він заслуговує на найвищу відзнаку нашої Держави — звання Героя України», – йдеться в тексті.
Наразі зібрали майже 13 тисяч підписів із необхідних 25 000. Дружина та рідні військового закликають вшанувати його честь і пам’ять та підписати петицію.
«Не Андрій, а Ондраш – саме так до нього звертались усі, відколи його памʼятаю, – каже двоюрідний брат військового Юрій. – Навіть така, здавалося б, проста вимога щодо імені ще з дитинства характеризувала його як людину, яка прагне встановлювати власні правила. Де б він не зʼявлявся – всюди був у центрі уваги. Завжди умів знайти спільну мову та потоваришувати. Його харизмою та щирістю можна захоплюватись. Хоч із віком ми все рідше зустрічались та менше проводили часу, він залишався тим, хто надихає і підтримує. А скільки було тихих тривалих розмов літніми вечорами про мрії, майбутнє та взагалі все на світі – це і досі цінні для мене спогади. А скільки було переживань, коли він пішов вперше на війну. Ні, він не вагався – знав, що слід робити і як. У тому вирі розгубленості та хаосу його улюблена фраза – «4.5.0» під час дзвінків була якимось магічним заспокійливим. Навіть у найскрутніші моменти на фронті, а особливо під Дебальцевим, він не втрачав оптимізму, хоч і не був певен, що вибереться звідти. Загартований в боях та рішуче налаштований, згодом брат почав опікуватись ветеранами у своєму рідному місті. Серед перших заговорив про важливість підтримки тих, хто ризикував та ризикує життям заради країни. І багато чого встиг зробити і ще більше б зробив, якби не почалось повномасштабне вторгнення…».
З Андрієм Павлишинцем попрощалися та поховали з військовими почестями у Сваляві.
Честь і вічна пам'ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Павлишинець, з сімейного архіву, Олександр Волчанський
Новини з передової