«Я вже можу самостійно дихати, хочу знову захищати кордон» – Олексій, пацієнт місії Face the Future
Репортаж
07.11.2025 09:00
Укрінформ
В Івано-Франківську медики з США і Канади прооперували 32 поранених унаслідок війни
Цю медичну місію називають найчисленнішою. У її складі працювали 19 фахівців зі США та Канади. За тиждень вони разом із українськими лікарями провели майже 80 операцій в області голови та шиї для людей, які отримали мінно-вибухові травми. Медики працювали у трьох операційних одночасно. Більшість пацієнтів – українські воїни, які отримали можливість відновити дихання, обличчя та усмішки, що вперто намагається стерти війна.
Про завдання і роботу міжнародної місії та про її пацієнтів – у репортажі Укрінформу.
МОЖЛИВІСТЬ ОПЕРУВАТИ БІЛЬШЕ
– Щойно завершилася найскладніша операція у цій місії – у пацієнта був повністю відсутній зовнішній ніс, – розповідає отоларинголог Івано-Франківської ОКЛ Олександр Тітов.
Олександр Тітов
Він помітно втомлений. Зізнається, що провів у операційній більше шести годин поспіль. Утім, не приховує задоволення від роботи. Каже, для нього це вже сьома міжнародна місія у лікарні.
– Зазвичай, більшість втручань направлені на реконструкцію зовнішнього носа. За один раз усе зробити неможливо, проводимо у кілька етапів. Перший – із американськими хірургами: беремо реберний хрящ, формуємо скелет носа, який накриваємо шкірою. Наступний – сточення лоскута шкіри через три тижні після первинної операції. Пацієнту може бути потрібний ще й третій і четвертий етапи. Після першого все робимо самотужки.
Цікавлюся, чи можуть українські хірурги самі впоратись і з першим етапом.
– Думаю, ми вже близькі до того. Американські хірурги вчаться цьому 15 років, у нас, на жаль, немає стільки часу. Але під час таких місій процес навчання проходить набагато швидше, і ми отримуємо унікальну можливість дізнатися про всі секрети і нюанси реконструкції, – запевняє Тітов.
Кожна місія Face the Future (“Обличчям до майбутнього”) починається з серії навчальних симпозіумів. Адже її мета – допомогти і навчити місцевих лікарів, у такий спосіб протягнути руку допомоги Україні в найбільш важкий для неї час. Цього разу в симпозіумах взяли участь 130 хірургів з усієї України, 85 анестезіологів та 180 медсестер. Щоправда отримали майже 900 заявок, а тому всіх бажаючих просто не змогли розмістити.
– Інтерес до наших місій постійно зростає, як і зацікавленість в отриманні нових навичок. Тепер маємо можливість оперувати більше пацієнтів, бо більше українських хірургів беруть участь. Вони вже отримали потрібний досвід і рівень знань, щоб виконувати переважну частину втручань, – говорить керівник місії Face the Future, хірург із Канади Пітер Адамсон.
Пітер Адамсон
За його словами, через повітряні тривоги кілька операцій довелось перенести, але не скасувати. Каже, тут усі знають свою роботу і люблять шукати рішення, навіть якщо виклики в операційній надто складні.
– Якщо людина потрапляє в автокатастрофу, то всі м’які й тверді тканини залишаються і їх можна зібрати на свої місця. У випадку вибухових поранень частини кістки та м’яких тканин повернути неможливо. Тому відновити після цього обличчя – як звести будинок без матеріалів… Утома для нас не є перешкодою, – констатує Пітер Адамсон.
На запитання, як відновлюють лікарі сили після тривалих операцій, керівник місії відповідає: «Часом намагаються поспати на годину чи дві довше».
ІСТОРІЯ “КАРАМЕЛЬКИ”
Олеся
Серед пацієнтів – бойова медикиня 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ Олеся. Це, зокрема, її операцію довелось перенести через повітряну тривогу. Медикиня чекала на неї кілька років.
– У мене тричі травмований ніс, ламаний-переламаний. Ринопластика не допомогла, чекаю на септопластику (ЛОР-операція, мета якої – вирівняти викривлену носову перегородку, – ред.), бо я вже не можу дихати. Особливо це було відчутно на передовій, коли бігала у броніку. Можливо, після цієї операції я зможу не лише нормально дихати, але й не відчуватиму головні болі, – міркує вона.
Олеся родом із Вінниччини, тепер – киянка. У 2014-му пройшла кілька курсів із тактичної медицини і стала інструктором. Навчання проводила у різних бойових частинах ще у складі Медсанбату.
– У 2019 році мені стало соромно їздити до хлопців на передову, бо я збагнула, що те, чого навчаю, не роблю там своїми руками. Тому пішла у військкомат і підписала контракт із ЗСУ. Три роки на фронті була старшим бойовим медиком роти. У мене були класний командир і хлопці, до яких я повернулась у квітні 2022 року. Відтоді була там, де хлопці, а це – Вугледар, Бахмут, – пригадує Олеся.
Каже, хлопці знали, що вона без солодощів ніяк, то все підкидали їй цукерки й шоколадки. Так і назвали – “Карамелькою”. Вона не ображається. Вважає себе везучою. Пригадує, кілька разів її намагалась зловити ворожа куля, яку зупиняв то наколінник, то повербанк. Утім, ПТСР таки поклав на лікарняне ліжко.
– Як не крути, але в мене на руках помирали хлопці. Багато було і смертей, і поранених, і крові… Я всіх пам’ятаю, – говорить Олеся.
Зауважує, що є багато сіл та містечок, назви яких маловідомі для більшості, але за них українські воїни віддають життя.
– От ви чули про Вершину, що біля Бахмута? А в нас там були важкі втрати, стільки крові. У підвалі все горіло і до 30 чоловіків поранені, а з медиків – лише нас двоє. Ми всі ночі мотали їх… Коли я одного із них витягувала, нас вичислили, почали гатити з танків. Ми бігли з пораненими до іншого підвалу і нам пощастило: хата в друзки, а підвал цілий. Але в мене постійно був страх, що на всіх не вистачить медикаментів. То я тягнула ще за собою ящик із ліками. Внизу мотаю поранених і кричу тим, що ще на східцях зверху, аби подавали розхідні. Потім я просила їх крапельниці тримати, знеболюючі вчила колоти. Вони дивувались. Казали, ніколи в житті цього не робили, а я їм вручаю ампули… Наверху ще хлопці чергували, стежили за машинами, в яких знову везли поранених. Там був конвеєр – одних мотаємо, інші чекають на перев’язки і допомогу. У мене тоді геть загубився відлік часу – чи це був день, чи ніч. Пам’ятаю лише, що втратила голос, але страху не було за себе. Більше за хлопців переживала, – посміхається Карамелька.
У селищі Новолуганське вона рятувала не лише воїнів, а й цивільних.
– Там теж було багато втрат і поранених. Спочатку ми спали у тунелях, обклались мішками, аби захиститися від обстрілів. Нас вирахували. Очевидно, здали «ждуни». Довелося знайти інше місце. Мене супроводжував водій. Я просила його лише про одне – не загубити мене, бо погано орієнтуюсь у просторі. А Саша мене візьме за руку і так ми перебігаємо з окопа в окоп. Тоді вивозили поранених у пікапі. Орки стояли на дорозі. У машині ми вже побачили, як вони у людей, що в полі, стріляють. Там були четверо дорослих, двоє дітей і ще старші люди. Їх би там убили, але ми вирішили зупинити машину і рятувати. Біжимо до них, під руки виводимо до посадки. Там ями, то скачемо в них. Росіяни гатять по нас години три без зупинки… Люди просять не залишати їх. Я заспокоюю, обіймаю, як мама… Пам’ятаю, приїхали до своїх, одяг весь у крові, а хлопці шукають “Карамельку.” Кажуть, ніби загубили мене. Тоді обіймаємось… Усіх людей вивезли. Знаю лише, що вони поїхали у Костянтинівку, дуже хочу, щоб вони жили, – говорить Олеся.
Вона звільнилась із ЗСУ в 2023 році. Пообіцяла своїм хлопцям, що більше на фронт не повернеться, але дотриматись ніяк не може.
– Я їжджу до них у гості, хвилююсь за всіх. Там усе по-іншому, все – на межі. Звідти ніхто не повертається таким, яким пішов. Тепер відчуваю все на своєму здоров’ї, але це був мій вибір, яким пишаюсь, – додає Карамелька.
Спогади її ніби відволікають від операції, яка розпочнеться вже за кілька годин.
10 ДНІВ У КОМІ
Олексію зробили операцію вранці. Для 30-річного воїна це не перше хірургічне втручання. Хоча скільки їх було, він точно не пам’ятає.
Він родом із Чернівецької області. До війни займався сільським господарством. На фронті служить із 2023 року, спершу – в лавах 71 єгерської десантно-штурмової бригади, тепер – у прикордонній службі ЗСУ. Поранений на Запорізькому напрямку.
– Ми йшли на штурм, потрапили під мінометний обстріл. Я отримав осколкове поранення у щоку, ніс, була травма голови, руки та передпліччя. Далі – непритомність, лікарня і 10 днів у комі. Медики тоді нічого не обіцяли, – ділиться.
Олексій
Його рятували у кількох медзакладах, в одному з них прийшов до тями. Олексій пригадує, що біля нього чергували сестри, бо мама була виснажена через сильні потрясіння і переживання. В Івано-Франківській ОКЛ було ще кілька втручань. Так він дізнався про міжнародну місію Face the Future.
– Із кожною операцією мені ставало краще. Вже можу самотужки дихати носом, бо після поранення це було неможливо. Які плани? Маю сподівання, що незабаром знову стану на захист кордонів своєї держави, – впевнено говорить Олексій і додає: родина і країна для нього є найважливішими в житті.
“НЕ ЛИШЕ ВЧИМО, А Й ВЧИМОСЯ”
– Усі наші пацієнти молодші за мене, а кілька з них – віком моєї доні, – зізнається медбрат-практик Андрій Костинюк із Канади. – І всі поранені й травмовані. Мені важко це бачити, адже я розумію, що в Україні воює не професійне військо, а ваші брати, сини, чоловіки… Тут усі підтримують одне одного і це дуже щемно.
Андрій Костинюк
Він мешкає і працює у Ванкувері, належить до української діаспори. Говорити українською його навчила мама, і тепер Андрій почувається від цього щасливим. У Face the Future працює вперше. Зізнається, що отримав фантастичні враження від спілкування і знайомства з українцями. У лікарняних палатах він ділиться досвідом з українськими колегами у догляді за пацієнтами, чому сім років поспіль навчався у Канаді.
– Ми не лише вчимо, але й вчимося у вас. Хочемо, аби українці пам’ятали, що не залишились наодинці у війні, – говорить під час підсумкової пресконференції Кріс Морел, керівниця медсестринського напрямку місії Face the Futurе.
Кріс Морел
На її переконання, кожна наступна місія – це професійний ріст медиків, покращення умов пацієнтів та зміцнення солідарності у прагненні допомогти українським воїнам.
– Україна сьогодні захищає західні демократії, і ми хочемо стояти з вами пліч-о-пліч, бо це наша спільна боротьба. Я не можу особисто долучитися до бойових дій, але можу тут оперувати і допомогти хірургам і медсестрам, – пояснює власну позицію керівник місії Пітер Адамсон.
В Івано-Франківській ОКЛ організовують міжнародні місії з 2022 року. Власні ресурси лікарня на це не витрачає. Роботу місій підтримує БФ «Разом для України». Тут підрахували, що кошторис сягає майже 400 тисяч американських доларів.
– Ми закуповуємо інструменти та матеріали для реконструктивних операцій, очні імпланти та інші дороговартісні речі для пацієнтів. Операції роблять поступово, і часом пацієнт переходить від однієї місії до наступної. Тому ми можемо бачити знайомі обличчя і результат – людина змінюється ззовні і стає більш упевненою. Адже реконструктивні хірурги працюють над тим, щоби пацієнти повернулись до нормального життя. Розуміємо, що воно не буде таким, як раніше, але це буде точно краще, ніж учора, – говорить представниця БФ «Разом для України» Ірина Мацюк.
За її словами, доки лікарі зі США та Канади готуватимуть команди до наступних місій, їхні пацієнти перебуватимуть під надійним наглядом українських фахівців. А вже навесні на всіх знову чекає спільна робота, а це, за словами медиків, недоспані ночі, безкінечні зуми і командна відданість.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука
Новини з передової