Пам’яті старшого сержанта Вячеслава Андруховича
Хвилина мовчання
13.09.2025 09:00
Укрінформ
Пішов на війну, бо мав загострене почуття справедливості
Старший сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Вячеслав Андрухович загинув унаслідок скидання боєприпасу із ворожого безпілотника поблизу населеного пункту Веселе на Донеччині.
– Не можу стримати сліз. Страшна новина розбила моє серце. На війні загинув друг, родич, однокласник і дуже хороша людина – Вячеслав Андрухович. Славік, всі однокласники сьогодні плачуть. Сказати, що боляче – нічого не сказати. Ти назавжди залишишся в наших серцях. Ти – Герой, людина честі й гідності, воїн без страху. Ти був справжнім патріотом, вірив у щасливе майбутнє нашої країни і вперто пішов її захищати. Спи, наш Герою, наш янголе. Тепер твоє завдання – просити на небі в Бога перемоги для нашої України, – повідомила про загибель воїна однокласниця Лілія Рудик.
Вячеслав народився 16 січня 1975 року в селі Гута-Чугорська на Хмельниччині. Там закінчив школу і пішов навчатися в училище, а далі проходив строкову службу. Після армії хлопець вирішив здобути освіту зубного техніка в Житомирському базовому медичному училищі та влаштувався на роботу в стоматологічну поліклініку в Кам’янці-Подільському, де працював до початку повномасштабної війни.
Згодом Вячеслав одружився: з дружиною Тетяною у них спочатку народилася донька, а через 9 років – син. Він завжди говорив, що діти мають досягнути кращого і більшого, ніж батьки, тож із дитинства готував їх, що обоє навчатимуться в університеті.
– Він був не просто людиною – він був тим, кого пам’ятаєш серцем. Ніколи не прагнув уваги, не любив говорити про себе, але кожен, хто хоч раз із ним спілкувався, пам’ятає його… Славік завжди говорив правду прямо в очі будь-кому і його за це поважали. Якось я почула від нього одну фразу: «Я бажаю, щоб вам у спину говорили те саме, що й в очі». І я тоді не одразу зрозуміла, наскільки це глибоко. Але тепер усвідомлюю – з моїм чоловіком саме так і було. Йому в очі говорили з повагою, і за спиною – так само, – ділиться Тетяна.
Колеги згадують, що Вячеслав був хорошим фахівцем. На роботі зберігав спокій та врівноваженість, але водночас мав гарне почуття гумору, яке сприймали та розуміли всі.
– Славік – це людина, на яку можна було покластися в будь-яку хвилину не тільки у професійних питаннях. У мене, як адміністратора, ніколи не було проблем, бо знав, якщо потрібна якась допомога, завжди можна було підійти до нього і сказати «Славіку, треба», а він відповідав: «Добре, я вночі прийду і зроблю». Це була безвідмовна, чиста, світла, гарна, порядна людина, – говорить колега, директор лікувального, консультативно-діагностичного центру Кам’янець-Подільської міської ради Борис Цвігун.
У вільний від роботи час чоловік займався пасікою, яку успадкував від батька. Він починав із шести вуликів, а потім настільки захопився справою, що їх стало аж 50. Якось поділився з дружиною: «Ніколи не міг подумати, що мені це сподобається».
У перші дні повномасштабної війни Вячеслав пішов у ТЦК. Ті, хто його знають, кажуть, що інакше не міг, бо мав загострене почуття справедливості, тож сприймав війну як зло, з яким треба боротися.
Чоловік долучився до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», в якій служив на посаді водія-сапера. Він здобув бойовий досвід на Київщині та Житомирщині, а далі виконував завдання в Донецькій області.
– Вячеслав Андрухович був відповідальним, безвідмовним, сміливим. Він завжди був готовий до виїзду в будь-яку пору доби. Здебільшого – вночі, без світла, з увімкненим РЕБом, крізь випалені та пошматовані артилерією поля, всіяні уламками. На старенькому L200 возив саперів на завдання. Часто працював по декілька діб без сну та відпочинку. Побратими поважали Славіка за ясний розум, урівноваженість, доброту та щирість. Він ніколи не відмовляв у допомозі… Хлопці любили їздити з ним, бо він був не тільки досвідченим, але й сміливим – довозив далі, ніж дозволяв наказ, – згадує воїна побратим Дмитро Арама.
За його словами, Вячеслав багато разів ризикував власним життям, підвозячи побратимів якомога ближче до ворога, бо шкодував, що їм доведеться йти пішки зі зброєю та амуніцією.
Побратими діляться, що свою техніку він часто ремонтував самотужки, не шкодуючи ні сил, ні грошей на те, аби вона могла виконувати всі завдання. Продовжував жартувати навіть на війні, підтримуючи бойовий дух своїх хлопців.
Життя Вячеслава Андруховича обірвалося 18 квітня 2024 року.
Захисника поховали на Алеї слави міського кладовища в Кам’янці-Подільському. Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського». На фасаді стоматологічної поліклініки, де працював Вячеслав, встановили пам’ятну дошку.
Його сім’я береже пасіку та започаткувала бренд меду, який продають у місцевих крамницях. До кожної баночки приклеюють етикетку «Мед Свободи. Засновано Героєм. Продовжено з честю».
Фото з сімейного архіву
Новини з передової