Пам’яті депутата і командира-штурмовика Любомира Гулія
Хвилина мовчання
26.10.2024 09:00
Укрінформ
Разом із побратимами пройшов «70 днів пекла» на Донеччині
Любомир Гулій народився у селищі Отинія, що на Прикарпатті. З дитинства був активним та життєрадісним. Займався творчістю, був допитливою дитиною. Змалку ходив із батьками до церкви, а пізніше став прислужником у храмі. Люди казали, що він виріс біля отця Івана. Так у хлопця з’явилась мрія – стати священником.
– Змалку в нього була любов до Біблії, молитви, церковного співу. Ми думали, що він піде вчитись на священника, але передчасно помер наш тато, і про всі мрії довелось забути. Час був дуже важкий, – пригадує старша сестра Любомира, Світлана.
Після закінчення 9 класу хлопець навчався у ПТУ, здобув фах електромонтера. Йому довелося одночасно і вчитись, і працювати. Біля господарки потрібні були чоловічі руки, і Любомир не цурався жодної роботи. Закінчити Івано-Франківський національний університет нафти і газу вдалося значно пізніше, коли вже працював на спеціалізованому підприємстві. Рідні пригадують, що він жив своєю роботою.
– Любомир був дуже життєрадісним, умів розрадити, підтримати. Любив жартувати. А ще змалку дуже гарно танцював. Де б не йшов на весілля, всюди був на висоті – і на акордеоні зіграє, і в танці спритний. Був добрим майстром, всі знали, що в Любчика – золоті руки. Він нікому не відмовляв у допомозі. Не дуже любив паперову роботу. І ще мав таку вдачу – де б не був, всюди завойовував прихильність людей, адже сам був відкритим і щирим, – розповідає пані Світлана.
Каже, що привітання «Слава Україні» чула від брата з дитинства, а його рішення вступити у партію «Свобода» нікого в родині не здивувало. Він змалку щиро любив Україну і все пов’язане з Батьківщиною. У 2020 році Любомир Гулій балотувався на виборах до місцевих рад від партії «Свобода» і отримав депутатський мандат та довіру Отинійської громади. У селищній раді очолив постійну депутатську комісію з питань освіти, охорони здоров’я, сім’ї, молоді та спорту, соціального захисту, захисту прав дітей, культури та духовності.
– Любомир завжди долучався до життя громади, дуже відповідально і виважено підходив до всіх депутатських рішень. Ми хотіли створити у селищі Центр дозвілля, де б працювали різноманітні гуртки для дітей, то Любомир горів цією ідеєю. Війна змусила нас відкласти цей проєкт, – говорить голова Отинійської ТГ Олег Савчук.
– Щонеділі Любомир старався відвідувати футбольні зустрічі, був арбітром Івано-Франківської обласної федерації з футболу. Любив їздити на дитячі, благодійні, ветеранські матчі, – каже дружина Любомира, Марта.
Чоловік отримав повістку в 2023 році і одразу пішов до військкомату. Тоді за станом здоров’я йому дали відстрочку. У лютому 2024-го Любомиру повідомили про необхідність з’явитись з речами у військкомат, і він проявив притаманну йому відповідальність. Ще раніше просив рідних не згадувати про його хвороби.
– Я все просила його звернутись до фахівців через біль у ногах, високий тиск. Але він відкладав, бо хотів бути активним, займатися спортом та улюбленою справою, – додає дружина.
Без жодних вагань Любомир поїхав на військові навчання. Після трьох місяців на Яворівському полігоні його призначили заступником командира батальйону, він отримав звання старшого солдата. Служив у 225 окремому штурмовому батальйоні. Відтоді життям Любомира став Донецький напрямок, бої за свою країну.
– У нього був позивний «Папік». Коли приходив додому, то все казав: «Тато прийшов, тато вдома», а коли діти йому дзвонили, то відповідав: «Тато на роботі». Хлопці чули та сміялись, а потім кажуть, мовляв, якщо ти вдома «татко» для дітей, то для нас будеш «папік». То вже коли визначались із позивним, Любомир його залишив, бо так жартома його кликали майже всі побратими, а Любомиру подобались добрі жарти, – розповідає Марта.
Із фронту чоловіку не часто вдавалось телефонувати додому. В одній із розмов він попередив Марту, що може не виходити на зв’язок кілька днів. Просив не хвилюватись. Майже два місяці жінка отримувала лише короткі повідомлення, що чоловік стоїть на бойових позиціях. Пізніше про бої за Рубіжне знімуть фільм «70 днів пекла», а для рідних Любомира ці дні стали справжньою вічністю.
– Із назвою «Часів Яр» та інших міст і селищ ми лягали спати і прокидались, бо звідти мали отримати звістку про Любомира. Із перших днів служби чоловік із побратимами тримали оборону на «нулі», де постійно відбивали атаки ворога. Там кожної хвилини були поруч зі смертю, – каже Марта Гулій.
– Тоді здавалося, що мама не вставала з колін і не припиняла молитву, – додає Світлана. – Ми всі щиро молились зранку і до вечора, аби лише почути його голос. А коли почули і зрозуміли, що він живий, то це було для нас великим полегшенням. Бо довгий час командир нам лише казав, що Любчик – герой і стоїть на позиціях.
Уже пізніше стане відомо, що завдяки мужності бійців 225 окремої штурмової бригади та 223 батальйону морської піхоти ЗСУ вдалося втримати позиції і прорвати вороже кільце. Їжу, воду та боєкомплекти захисникам, які перебували 70 днів у оточенні, доставляли лише дронами.
За вдале завершення операції Любомир Гулій отримав коротку відпустку – на 10 днів – яку провів із рідними та друзями. Вдома радості не було меж.
– Пам’ятаю, як він зайшов до хати, я міцно його обійняла. На його обличчі була усмішка, але дуже сумна. Нічого не розповідав, змінився. Мама все його кропила свяченою водою, у храмі йому подарували вервичку… Ми до останнього думали, що Бог його вбереже, – плаче Світлана.
Після відпустки Любомир Гулій повернувся на Донецький напрямок. За проявлений героїзм отримав звання молодшого сержанта і нове призначення – командир штурмового взводу. Службу продовжив на Сумщині. У серпні підрозділ Любомира Гулія брав участь у Курській операції ЗСУ.
– Востаннє ми говорили 12 вересня. Тоді він був дуже веселий і позитивний. Казав, що скоро йому знову дадуть відпустку, або я зможу до нього приїхати. У нього був такий піднесений настрій, що я навіть подумати не могла про погане…, – каже Марта.
Командир штурмового взводу, молодший сержант Любомир Гулій загинув 14 вересня 2024 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Новий Путь, Курської області. Там він отримав поранення, несумісне з життям. Пізніше побратими розкажуть рідним Любомира, що коли військовий підрозділ виїхав на позицію, їх вистежив ворожий дрон. Любомир наказав усім бійцям негайно перейти у сховок. Під обстрілами командир заходив останнім. Тоді вижили всі, окрім нього.
Командира-штурмовика поховали у рідному селищі Отинія. Він так і не побачив свій орден «За мужність» III ступеню, яким нагороджений за бойові заслуги. Любомиру Гулію назавжди буде 36 років.
У нього залишились мама, сестра, дружина, похресниця Діана та двоє дітей – семирічна Аня та Владик 11 років.
Вічна слава Герою!
Новини з передової