Маленькі свідки великих злочинів

Маленькі свідки великих злочинів

01.06.2024 09:00

Укрінформ

Українські діти, які стали жертвами російської агресії, доносять до всього світу правду про війну

Першого червня Україна і світ відзначають День захисту дітей. Останніми роками в нашій країні ця дата набула нового значення. За даними Офісу Генерального прокурора, від початку повномасштабного російського вторгнення загарбники вбили 550 українських дітей і поранили ще 1354.

Війна відбирає в маленьких українців дитинство і в регіонах, де тривають бойові дії, і в, здається, далеких від фронту містах: убиває, калічить, руйнує…

Та попри все наші діти не здаються. Вчаться ходити без ніг. Усміхаються зраненими губами. Залишаються з Україною, відбудовують зруйноване, допомагають військовим… І свідчать перед усім світом про злочини Росії проти України.

Чотири історії маленьких свідків великого зла – в матеріалі Укрінформу.

ДОВГА ДОРОГА З МАРІУПОЛЯ

Ілля Матвієнко став першою дитиною, яку вдалося повернути в Україну після депортації в Росію.

Фото: Varosh

Він – маріуполець. Вони з мамою не встигли евакуюватися з міста до початку повномасштабної війни. Чекали в Маріуполі «зеленого коридору», а коли їхній дім розбомбили, жили у підвалі готелю. Під час одного з обстрілів їх поранило. Мама Іллі змогла дотягнути його до сусідки, але наступної доби померла. Хлопчик мав уламкове поранення стегна. Російські військові забрали Іллю до лікарні в Новоазовськ, далі в Донецьк і збиралися вивезти в Москву. На щастя, дядько випадково побачив небожа в сюжеті про дітей, яких лікували в Донецьку. Тож бабуся Олена Миколаївна терміново оформила опікунство та виїхала за онуком.

Фото: Varosh

За сприяння урядових та міжнародних організацій їй вдалося забрати хлопчика до себе. Вона на той час вже жила в Ужгороді, то й Іллю привезла на Закарпаття. Їхала за ним великим колом: літаком із Варшави – в Туреччину, а тоді через Росію – в Донецьк. Назад – тим же шляхом. Тільки повернулися не одразу до Ужгорода: ще понад місяць хлопчика лікували в Охматдиті в Києві.

До Іллі спочатку було багато суспільної уваги. Бабуся з онуком мешкають у гуртожитку в Ужгороді, їм обіцяли надати окреме житло. Та обіцянки влади так і лишилися обіцянками, житла досі нема.

Фото: Varosh

Бабуся хлопчика каже, що мешкають вони в одній кімнаті, мають тільки холодну воду та санвузол, у них навіть душу свого нема – митися ходять до сусідів.

– Я, звісно, розумію, що вся Україна розбомблена, і що державі не до наших проблем, але хочу дожити до того часу, допоки у Іллі буде свій дім. У них в Маріуполі був досить великий будинок – на чотири кімнати, кухня окремо, котельня… – розказує вона.

Зі слів бабусі, хлопчик тепер нормально почувається та живе звичайним життям. Закінчив 5-й клас в одній зі шкіл Ужгорода. Друзі у школі та у дворі люблять його, вчителі теж, він добре вчиться – незважаючи на те, що часто їздить у відрядження.

Фото: Varosh

– Ілля і в Гаазі, і в ООН, і в німецькому Бундестазі давав свідчення про російські злочини. Він вже пережив ті події, спокійно про все переказує. Уже не боїться грому, повітряних тривог та темряви, пам’ять теж повернулася. Він знає, як сильно я його люблю і як він нам потрібен. Єдине, в онука досі порушена орієнтація – ми відводимо та забираємо його зі школи, бо він не запам’ятовує дорогу.

Коштів на життя їм з Іллею вистачає, розповідає бабуся, є «опікунські» та «переселенські». Раніше підтримували волонтери – але тепер, говорить, є ті, кому потрібніше.

– Єдине, що нам потрібно, – це своє житло, – каже жінка.

Фото: Varosh

ХЛОПЧИК, ОБПЕЧЕНИЙ ВІЙНОЮ

Ромчик Олексів – «хлопчик у блакитній масці». Відео та фото з ним облетіли цілий світ, а про його жагу до життя, успіхи, біль та втрати знімають кіно у Великій Британії. Але якби ж ціна цієї слави не була такою важкою…

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Мама Роми Галина – вінничанка, яка переїхала до Львова. Разом із чоловіком Ярославом Олексівом працювали у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка. Вона – акордеоністка, була викладачкою, чоловік, відомий український баяніст, – деканом кафедри. Єдиного сина Романа теж змалечку навчали гри на баяні.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

14 липня 2022 року стало чорним днем в календарі родини. Російська ракета вдарила по середмістю Вінниці, загинули 27 людей, ще понад 200 отримали поранення. Під удар потрапили і 29-річна Галина та її семирічний син Роман. Вони тоді гостювали в бабусі з дідусем та пішли в медцентр до лікаря…

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Чоловікові лише через два дні за результатами ДНК-експертизи підтвердили смерть дружини. А Романа сім’я почала шукати по лікарнях. Коли відбувся удар, його відкинуло вибуховою хвилею, і це врятувало дитині життя. Хлопчик три дні пролежав у реанімації у Вінниці, а коли медики його трохи стабілізували, евакуювали до Львова, а звідти – за кордон.

Як зазначали лікарі Першого медоб’єднання Львова, хлопчик перебував у дуже важкому стані. Близько 45% тіла дитини вкрили зовнішні опіки, ще 35% – внутрішні, настільки глибокі, що місцями досягали кісток. Обгоріло обличчя, верхні та нижні кінцівки, дихальні шляхи. До того ж у Роми був закритий перелом лівої руки та кілька уламків від снаряду в черепі.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Дитину евакуювали до Німеччини.

Так Ярослав та Роман опинилися у Дрездені. Витрати на лікування взяла на себе німецька сторона. Роман уже переніс 33 операції, але ще чимало попереду.

– Далі на Рому чекають операції з пересадки волосся, вони досить складні та тривалі. З часом плануються пластичні операції та шліфування рубців, що може затягнутися на роки, – розповів тато Романа Ярослав Олексів.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Ромчик носить на обличчі, руках та ногах спеціальні компресійні маски, які притискають рубці, щоб ті не розширювалися. Як зазначають медики, така тенденція зберігається впродовж двох років. Тож уже скоро хлопчик зможе обійтися без стискальної синьої тканини.

У Дрездені Роман швидко вивчив мову і навчається у двох школах: до обіду – офлайн у німецькій, а після обіду – онлайн в українській. Восени вони з татом були у Львові, і хлопчик зміг повернутися у свій рідний клас та відновити заняття бальними танцями. А ще постійно практикується у грі на баяні. Тепер для Романа баян і танці – це не просто хобі, а й реабілітація: так розминаються його ослаблені пальці та м'язи травмованих руки та ноги.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

А ще кілька днів тому в Лондоні розпочали знімати художній фільм «Ромчик», заснований на реальних подіях. Продюсером та режисером став Костянтин Бідненко.

– Цим фільмом хочеться донести до більшої кількості людей в інших країнах, що відбувається в Україні і які наслідки цієї війни, особливо для дітей. Візуалізація, на мою думку, може зачепити краще, ніж проста розповідь. І ми в тому вбачаємо своєрідну місію: щоб люди надихнулися прикладом Романа, мали сили боротися далі і не падали духом, – наголосив тато.

До збору коштів на виробництво фільму закликав долучитися і один з найкращих гравців Англійської Прем'єр-ліги, українець Олександр Зінченко. Футболіст збірної України зустрівся з хлопчиком у Лондоні, запросив у гості та підписав футболку.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Окрім того, що Роман займається танцями, музикою та надихає режисерів знімати кіно, його сміливо можна назвати маленьким дипломатом України у світі.

26 травня на площі Святого Петра у Ватикані відбулася свята меса. У богослужінні взяли участь десятки тисяч дітей з усього світу, адже ця Євхаристійна молитва стала кульмінаційним моментом першого відзначення в Католицькій церкві Всесвітнього дня дітей; наступна відбудеться через два роки. Роман, єдиний з України, з іще двома дітками підносили чашу Папі Франциску.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

– Це вже другий візит Романа до Ватикану і зустріч з Папою. Роман дуже надихається такими поїздками, хоч і втомлюється через надмір емоцій. У переддень меси на площі Святого Петра діти мали аудієнцію в Папи Франциска, з кожною дитинкою підходив священник, який розповідав особисту історію. Папа запитав у Ромчика, що це в нього за маска, і він пояснив, що це не атракція якась чи костюм, а він змушений носити лікувальні маски, що стримують ріст рубців. Важливо доносити правду про війну в Україні, і боляче, коли про це говорять діти, – каже Ярослав Олексів.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Тато старається, щоб такі публічні зустрічі в Роми були нечастими, не обтяжували дитину, а приносили позитивні емоції.

З Ватикану сім’я повернулася до Львова на літні канікули.

– Нас запитували, чи не страшно повертатися. Ні. Бо, як каже Роман, вдома лікують і стіни. Так, у Дрездені у нього фізичне лікування, реабілітація, але тут, в оточенні друзів, близьких йде емоційне перезавантаження, організм укріплюється, імунітет відновлюється. Ми плануємо подорожі, оздоровчі табори для сина, а восени маємо повернутися до Німеччини та продовжити лікування з новими силами, – додав батько.

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

Батькам, які через війну опинилися у подібній ситуації, Ярослав радить тримати дітей у позитивному психоемоційному стані, проговорювати з ними трагедію, що сталася, не тримати біль та тривогу в собі, спілкуватися про майбутнє, надихати своїм прикладом.

Ромчик часто згадує 14 липня 2022 року, говорить про маму, про щасливі моменти з нею, але розуміє, що її не повернути. Великих планів на майбутнє не будує, єдине заповітне бажання – щоб закінчилася війна в Україні!

Фото з фейсбук-сторінки Романа Олексіва

НОВА ХАТА ДЛЯ САШКА

Трохи більше ніж рік тому 14-річний Олександр Згурський зі знищеного росіянами села Новогригорівки на Миколаївщині став героєм кліпу американського гурту «Imagine Dragons» на на пісню «Crushed». Кліп за кілька днів переглянули мільйони людей. Мало кого залишила байдужим доля хлопчика.

Новогригорівка – на межі з Херсонщиною. На початку повномасштабного вторгнення село опинилося на шляху російських варварів, коли ті намагалися атакувати Миколаїв. Зі 140 дворів, які були до війни, більш-менш вціліли п’ять-шість.

– У перші дні у селі лишалося восьмеро людей, я – наймолодший. Крізь руїни дуже болісно і незвично було дивитися на розбомблені хати, магазини, зруйновану школу… Наш будинок теж постраждав. Не було даху – лише розбиті стіни, всередині не залишилося жодних меблів чи бодай якогось вцілілого майна, – пригадує Сашко.

Фото «Суспільного»

Його родина ховалася у підвалах від постійних обстрілів. У один із таких днів, у листопаді 2022-го, хлопець зустрівся з американським музикантом і фотографом Таєм Арнольдом та його перекладачем, які приїхали до Новогригорівки. Вони запропонували Сашку знятися у кліпі, щоб розповісти про звірства росіян та привернути до їхнього села увагу волонтерських організацій. Хлопчик погодився.

Фото «Суспільного»

Процес розтягнувся на кілька днів: заважали дощова погода, відсутність світла та зв’язку. Зрештою американець відзняв кліп і поїхав. А Сашко подумав, що відео з ним навряд чи хтось побачить. Тож не розповів про це нікому, навіть мамі. Боровся за виживання, почав про забувати про зйомки.

На деякий час разом із родиною – мамою Лідією Вікторівною та дідусем Віктором Васильовичем – Сашко виїжджав до Чернівецької області. Згодом повернулися на Миколаївщину, ближче до домівки. Щойно звільнили Херсон і обстрілів стало менше, поїхали до свого села.

І от навесні 2023-го американець знову прибув у Новогригорівку, щоби взяти дозвіл у мами Сашка на оприлюднення кліпу. Лише тоді всі дізналися про пригоди хлопчика.

Фото «Суспільного»

Під час нашої першої розмови із Сашком у його пам’яті були свіжими спогади про жахи, які довелося пережити у перші тижні Великої війни. Хлопчик казав, що хоче відбудувати власний дім, школу і стати автоелектриком. Тому наша нинішня розмова розпочалася саме з цього.

– Хату нам побудували «під ключ» завдяки донорам фандрейзингової платформи UNITED24. Ми просили лише відремонтувати стару, але донори вирішили, що це не має сенсу, тому знесли її повністю і почали ставити нову. Зробили це дуже швидко – всього за кілька місяців, за що ми дуже вдячні, – розповідає Олександр.

Фото з архіву Олександра Згурського

Хлопець ділиться, що нещодавно повернувся з Києва, де на запрошення організаторів брав участь у саміті, присвяченому другій річниці платформи UNITED24. Там він розповів свою історію, зустрівся та поспілкувався з Таєм.

Після страшних подій 2022-го у Сашка для навчання лишився один телефон, а тепер він має новий комп’ютер від волонтерів, власну кімнату. А ще, як і мріяв, вступив до Миколаївського будівельного коледжу, де навчається на механіка та електрика.

Хлопчик каже, що його родині пропонували придбати будинок в іншому, менш постраждалому від російської навали, населеному пункті. Але вони відмовилися.

Фото з архіву Олександра Згурського

– Ми були внутрішньо переміщеними особами, нічого доброго в цьому немає. Хочу жити в своєму селі, працювати і відроджувати його. Мрію відкрити свою майстерню з ремонту автомобілів, якщо вийде, – ділиться планами мій юний співрозмовник.

А ще хлопець, як і раніше, допомагає мамі по господарству, виконує майже всю чоловічу роботу. Коли є вільний час – спілкується з друзями та грає у волейбол. І досі мріє, щоби відновили його школу – роботи в ній, до слова, вже почалися. Хоче, щоб у Новогригорівку повернулося якомога більше людей і село знову розквітло.

Фото з архіву Олександра Згурського

БІЖИ, ЯНО, БІЖИ!

Тринадцятирічну незламну українку Яну Степаненко знає весь світ. Дівчинка, яка втратила обидві ноги внаслідок ракетного удару росіян по залізничному вокзалу в Краматорську, подолала на протезах п’ять кілометрів на Бостонському марафоні – одному з найпрестижніших і наймасштабніших забігів у світі. Навіть більше, дівчинка зібрала гроші на протез 30-річному захисникові Олександру Рясному і планує надалі займатися волонтерством.

Фото: Анастасія Смольєнко

Життя двійнят Яни та Ярослава та їхньої мами Наталії з Нью-Йорка на Донеччині перевернулося 8 квітня 2022 року. Тоді російська ракета «Точка-У» прилетіла по залізничному вокзалу Краматорська і вбила 57 людей, серед яких були й діти. Ще 114 українців було поранено, серед них Яна та Наталя Степаненки. Тоді з ними на вокзалі була родичка, і вона загинула.

– Я хотіла вивезти дітей з-під обстрілів. З валізами приїхали на вокзал. Поки чекали потяга, Яна попросила чаю, що його на пероні готували волонтери. Ярослав лишився стерегти речі в приміщенні. Коли вийшли надвір, пролунав вибух. І все… темрява і тиша. Розплющила очі, коли люди почали кричати. Все довкола було в крові. Потім побачила, що у доньки немає ніг. А після того, як не змогла до неї підвестися, зрозуміла, що і сама без однієї кінцівки, – згадує той день Наталя.

Фото: Emilio Morenatti

Степаненків евакуювали до Львова, вони дали своєрідний «старт» Національному реабілітаційному центру «Незламні» (UNBROKEN). А фото, яке зробив іспанський фотограф Еміліо Маренатті: лікар несе Яну на руках, – стало одним із символів війни в Україні.

Після численних операцій та кількох місяців лікування у Львові, коли єдиною підтримкою і опікою Наталі та Яни залишався 12-річний Ярослав, їх евакуювали на протезування в США. У Сан-Дієго вони зробили перші кроки на протезах та заново навчилися ходити.

Українська співачка Ольга Полякова, щоб підтримати дівчинку і розповісти усьому світові про постраждалих внаслідок війни Росії проти України, випустила пісню «Пташка». Головною героїнею кліпу стала Яна.

У США на обличчя дівчинки повернулася усмішка, вона почала відкривати нові можливості, але повернення додому було найбільшим бажанням. Степаненки повернулися до Львова, проживши рік в Сан-Дієго.

Фото: Анастасія Смольєнко

Фото: Анастасія Смольєнко

– Ми почали в Америці ходити, а Яна навіть їздити на велосипеді й бігати. Тренування донька хоче продовжувати тут… Яна готова показувати діткам, які втратили кінцівки, що можна далі жити повноцінно: бігати, танцювати, плавати і навіть бути моделлю. У Сан-Дієго ми познайомилися зі знаменитою Лорен Вассер, яка теж втратила обидві ноги і має протези. Вона дуже підтримала Яну, а тепер ми приїхали, щоб підтримувати інших дітей тут, – розповіла тоді журналістам Наталія Степаненко.

Фото: Анастасія Смольєнко

Уперше Яну побачили на бігових протезах на львівській бруківці 3 вересня 2023 року під час півмарафону. Вона дуже переживала, адже тільки вчилася користуватися біговими протезами. Разом з іншими пацієнтами Центру «Незламні», українськими воїнами, вона здолала символічну «Милю незламності» завдовжки всього 70 метрів. Поряд, щоб підстрахувати, постійно був братик Ярослав.

– Для мене це, по-перше, перемога над самою собою. А по-друге, я хотіла показати всім дітям, що втратила ноги і не могла ходити, а зараз можу навіть бігати. Я пережила дуже важкі моменти, але відомий американський протезист Пітер Гарш подарував мені бігові протези, і з того моменту я знову полюбила біг, – казала тоді Укрінформу дівчинка.

Фото: Анастасія Смольєнко

Спорт настільки захопив Яну, що вона почала займатися все інтенсивніше. Згодом з’явилися мета і благодійна ціль – пробігти п’ять кілометрів на Бостонському марафоні, щоб зібрати 600 тис. грн на протез ветерану із Запоріжжя Олександрові Рясному. Він втратив кінцівку під час бойових дій і теж мріє бігати.

До участі в марафоні Яну Степаненко запросила американська фундація «One World Strong», що допомагає ветеранам і цивільним, які постраждали внаслідок терактів та воєнних дій. Дівчинка понад два місяці посилено готувалася: по два дні на тиждень – в Національному реабілітаційному центрі «Незламні», ще два – на стадіоні «Динамо». І їй вдалося.

Фото: Анастасія Смольєнко

– Під час марафону, особливо на останньому кілометрі, Яні було дуже важко, але вона бігла попри біль. Тоді в Бостоні прийшло дуже багато українців, вони бігли поруч з нею, підтримували, і, як вона зізнавалася, завдяки цьому відкривалося друге дихання. Після забігу біля нас була маса журналістів, всі фотографувалися з Яною. Але дуже важливим стало для неї закриття збірки на протез для Сашка. Під час марафону ми закрили 40%, а наступного дня, саме в її день народження, збір закрили повністю. Вона була дуже рада. І хоче далі волонтерити, – каже мама.

Фото: Анастасія Смольєнко

Дівчинка займатиметься бігом і надалі, хоча тепер, зізнається пані Наталія, це дуже непросто: у спеку кукса у протезі пріє, і часто важко навіть ходити. Проте тішиться, що в лютому Яні замінили протези, адже культі зменшилися, і ті, які поставили в США, вже не підходили.

Нові протези для дівчинки виготовили вже в майстерні центру «Незламні» у Львові, де вона й надалі проходить реабілітацію і перебуває під наглядом лікарів.

Ярослав та Яна навчаються дистанційно, але, як бідкається мама, на навчання деколи зовсім мало часу.

– Ми сьогодні тільки повернулися з Ватикану, мали вже другу зустріч з Папою Римським, де розповідали історію Яни та інших діток, які постраждали від війни в Україні. Яна такі подорожі сприймає позитивно, але вимучує дорога. Цього разу було взагалі важко: не випустили за кордон нашого шофера, довелося чекати іншого зі Львова. Запізнилися на літак, ночували в Кракові, на наступний день полетіли, і відразу – до Папи на аудієнцію. У готелі в Римі номери, які ми забронювали, виявилися зайняті, знайшли нам інший, спека шалена… ми на протезах, дітям важко. Але Яна це сприймає як певну місію: показати світові, що переживають діти в Україні. Вона в нас дуже стійка, – каже мама.

Степаненки надалі проживають у Львові, винаймають квартиру, яку оплачує благодійний фонд. Проте нещодавно в них з’явилася надія на власне житло. На запрошення футболістів Яна виконала перший символічний удар у матчі «Шахтар» – «Зоря». Тренер «Шахтаря» Маріно Пушич подарував дівчинці іменну футболку «Незламна Яна» з її улюбленим номером – 8. Після матчу до них підійшли благодійники і запропонували придбати квартиру.

Фото: Анастасія Смольєнко

– Ми шукаємо у Львові, бо дітям дуже тут подобається. Вони стали частиною цього міста. Тут UNBROKEN, наші друзі, лікарі, реабілітологи, а на День міста Яна мала почесну місію підняти прапор Львова біля ратуші, – розповідає пані Наталія. І додає: – Яна хоче бігати, має тут тренера, буде займатися – це її надихає. Часто люди дивуються, як вона після стількох випробувань усміхається і не опускає рук. Але ми бачимо, що донька дає надію іншим, тому робимо що можемо.

Тетяна Когутич, Людмила Гринюк, Алла Мірошниченко

   
Новини з передової