Ольга Ніколаєва – учителька української мови з Бердянська. Вона три місяці прожила в окупації, та попри тиск російських військових розмовляла із ними українською мовою. А під час евакуації вивезла з окупації жовто-блакитний стяг, який росіяни викинули.
Ольга Ніколаєва, вчителька з Бердянська
Ольга Володимирівна вже майже рік мешкає в Чернівцях у гуртожитку Чернівецького національного університету. Вона захоплюється красою нашого міста, щедрістю буковинців, красою гір, але щодня сумує за рідним Азовським морем.
«Піщані пляжі, мілке море, найчудовіші світанки і найчарівніші заходи сонця… Море для мене – це жива істота, яка має свій настрій. Я йшла на узбережжя, коли була щаслива, щоби поділитися з морем своєю радістю. А також шукала порятунок і прихисток у моря у важкі моменти життя. Зокрема й після 24 лютого 2022 року. Коли серце розривалося від того, як заходенці (так їх називаю) топчуть нашу землю, я торкалася солоної морської води, відчувала її енергетику і це давало мені сили», – розповідає Ольга Ніколаєва.
Перед війною наснився віщий сон
За три дні до повномасштабного вторгнення жінці наснився віщий сон. Вона бачила залізничний вокзал Бердянська, а з гучномовців лунало: «Увага! Увага! Оголошується евакуація!». А вже 24-го лютого Ольга Володимирівна прокинулася рано вранці від гучних пострілів: росія розпочала повномасштабний наступ.
«Війна ж почалася не у 2022 році, а в 2014-му… Ми весь цей час жили неподалік зони бойових дій. Хотіли того чи ні, а мусили бути готовими до всього. Мали відпрацьований план евакуації в школі, зібрані тривожні валізки. Моя валізка теж була зібрана, проте залишати домівку я не збиралася. Знаєте, як кажуть: «Де народився – там і згодився». Я на своїй, Богом даній землі, у місті, де народилася і провела все життя, де 35 років учителюю. Куди мені тікати?…» – вважала вчителька.
24 лютого учні продовжували онлайн-навчання. Усі сподівалися: незабаром цей жах закінчиться… Та 27 лютого стало чорною датою в історії їхнього міста: Бердянськ був окупований.
«Окупанти були налякані й брудні»
Щодня Ольга Ніколаєва разом з іншими мешканцями Бердянська виходила на мирні мітинги. З жовто-блакитними стягами люди збиралися біля міської ради й звідти йшли центром міста до Приморської площі. Вони повторювали: «Бердянськ — це Україна!», а також: «Домой — пока живой!».
«Перше враження – орки нас страшенно боялися. Вони ховали свої обличчя під масками, прикривалися зброєю і мовчали. Вони не чекали такого супротиву. Я не раз зупинялася говорити з ними. Бачила перед собою молодесеньких хлопців – переляканих, брудних. Казала: «Хлопці, ідіть додому, вас чекають матері. Ідіть наводити лад у своїй країні, нащо ви прийшли в чужу?! Кого ви хочете завоювати? Край, де були амазонки?! Край козацької слави?! Ніколи цього не буде!». У відповідь вони мовчали… Там заражене, токсичне суспільство. Рак духовності – інакше не скажеш», – пригадує Ольга Володимирівна.
Попри окупацію, Бердянськ намагався жити й триматися. У магазинах були продукти, в аптеках – ліки. Щоправда, уже за кілька тижнів на ринках стало значно менше селян зі своєю продукцією.
«Мені знайома жінка, у якої завжди купувала молочні продукти на ринку, сказала: «Ти не уявляєш, що в селах коїться… Вони ґвалтують наших жінок і дівчат, катують і вбивають чоловіків. Мабуть, більше вже не приїду. Небезпечно їм на очі потрапляти». Відтоді я її більше не бачила», – розповідає вчителька.
«Жах, який бачили в очах маріупольців, не передати словами»
З 15 березня Бердянськ почав приймати перших маріупольців, яким вдалося вирватися з охопленого вогнем міста. Попри окупацію, тут приймали, годували, зігрівали та лікували всіх, хто зміг врятуватися з міста, яке росіяни рівняли з землею. Щодня до Бердянська прибували колони автівок, по 800-1000 людей. Більшість машин були прошиті кулями, з розбитим склом. Бердянці допомагали ремонтувати автівки, віддаючи автозапчастини, бо люди мали їхати далі.
«Жах, який ми бачили в очах маріупольців, не передати словами… Тоді наша школа стала прихистком для них. У спортзалі створили спальні місця, у коридорах та класах – сортували одяг, білизну, взуття, засоби гігієни, продукти, у столовій – годували. Бердянці намагалися забирати маріупольців до себе додому, гуртувалися та допомагали, хто чим міг.
У місті бракувало пального. Його давали тільки маріупольцям – 10 літрів на машину. Водночас, на «чорному» ринку були ті, хто торгували бензином – по 500 грн за 1 літр. На жаль, завжди є ті, хто наживаються на горі…», – говорить Ольга Володимирівна.
Жінка пригадує, що до школи якось прийшли російські солдати й спробували запропонувати допомогу евакуйованим з Маріуполя. Та люди навіть дивитися на ворогів не схотіли.
«Люди не витримували виснажливу дорогу і помирали в автівках»
Важке рішення – залишити рідний Бердянськ – Ольга Ніколаєва прийняла у травні, коли в місті посилилися репресії проти патріотично налаштованих мешканців. Людей, які виходили на мітинги, почали затримувати й викрадати. Прийшли додому й до Ольги Володимирівни.
«Знаєте, я не вмію тихо любити Україну. Я – дитина козацького роду. Усе життя розмовляю українською мовою і понад усе люблю свою країну. Тож уже з порогу росіяни побачили у мене в будинку жовто-блакитний прапор і патріотичні прикраси, створені руками моїх учнів. Забрали в комендатуру, перевірили телефон, опитали й відпустили. Тоді вони ще не знали, що я – вчителька української мови і входжу до складу міської групи з розвитку української мови. Після цього мої рідні, друзі та батьки учнів наполягли, щоби я виїжджала», – каже вчителька.
До валізи поклала найнеобхідніші речі, а ще – весільне фото з чоловіком та книжку Ліни Костенко «Річка Геракліта», подаровану випускниками 2017 року.
200 кілометрів з Бердянська до Запоріжжя Ольга Ніколаєва долала автівкою з найкращими друзями… 4 доби! Дорогою був 21 блокпост. На деяких ділянках колону автомобілів окупанти тримали на сонці багато годин поспіль, не дозволяючи людям вийти навіть в туалет.
«Я бачила, як дорогою люди просто помирали, не витримуючи спеки та всього жаху, який бачили навколо. Обабіч доріг стояли таблички з написом «Міни». Однієї ночі росіяни виставили за нами певну кількість своєї військової техніки. По суті, багаточисельна колона з цивільних автівок з людьми стала для них живим щитом. І в той час почалася гроза. Страшний гуркіт грому, блискавки – здавалося, небо падає. Єдине, що нам залишалося – молитися без упину. І ми молилися…» – пригадує жінка.
На виїзді з Василівки людям дозволили зупинитися на одній із заправок. Саме там Ольга Володимирівна в одній із шаф знайшла зірваний росіянами український прапор. Не роздумуючи, жінка обв’язалася ним під кофтою і… вивезла з окупації.
«Цей прапор нині в надійних руках. Із ним я повернуся до Бердянська», – говорить учителька.
Навчає української мови вимушених переселенців
Нині з Чернівців Ольга Ніколаєва продовжує проводити онлайн-уроки для своїх учнів. Каже, зараз вони роз’їхалися дев’ятьма країнами світу. Хтось, як і вона, виїхав на захід України. Та попри це, до 10-го класу філологічного профілю Бердянської школи пішов 31 учень. Вони вчаться дистанційно і вірять, що здаватимуть ЗНО та святкуватимуть випускний у рідному місті на березі моря.
Фото Ольги Ніколаєвої з Бердянська
Ольга Володимирівна тим часом відповідально готується до уроків, купує нові книги, проводить багато часу в Чернівецькій обласній бібліотеці та разом з Оленою Клок і Тетяною Захаровою опікується бібліотекою, створеною на пожертви німецької громади Пфаффенвайлер для переселенців в гуртожитку №6 ЧНУ.
А ще раз на тиждень Ольга Ніколаєва навчає української мови дорослих – вимушених переселенців. Переважно це люди з Харкова, Маріуполя, Донецька, Запоріжжя.
«Моєму найстаршому учневі років 50. Душа радіє, що люди хочуть говорити українською, прагнуть вчитися, старанно виконують усі завдання. Це справжнє переродження нації. А значить, Україна вистоїть, постане з попелу й житиме вічно!» – упевнена вчителька української мови з Бердянська.
Фото Ігоря Константинюка
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media