A
A
A
Чернівецька пенсіонерка розповіла читачам «Погляду» про свій життєвий шлях і те, які головні цінності сповідує
Активна, енергійна, комунікабельна – такою видалася нова співрозмовниця, яка, на доважок, є інтелектуалкою із неабияким почуттям гумору. Цікаво, що нас ненароком познайомили її сусідські діти. Якось у перукарні співвласниця салону розповідала мені про наймолодшого синочка, каже, що після спілкування із пані Анною він прийшов до хати і впевнено заявив: «Мамо, мені треба регулярно відвідувати басейн, щоб у мене також шкіра підтягувалася, як у нашої сусідки тьоті Ані». Звичайно, після такої історії, коли чернівецька пенсіонерка стала взірцем для школяра молодших класів, неможливо було не запросити цю диво-жінку до нашої редакції.
– Пані Анно, поділіться, будь ласка, секретом прихильності сусідських дітей. Як гадаєте, чому вони охоче спілкуються з вами і саме ваша думка для них є авторитетною?
– Вони мене люблять знаєте чому? Тому що я їх люблю! Я з ними багато спілкуюся. Ось у мене є маленький внучок і коли з ним гуляю на вулиці, то вже вся довколишня малеча до мене «тулиться». Правда, я виходжу надвір не з порожніми руками, завжди маю в торбинці якесь яблуко чи печиво. А, буває, візьму пакет солодощів, чи, якщо вдома готувала вареники, то також несу їх в лоточку і пригощаю дітей.
Також був і такий випадок. Дивлюся, у сусідки висить білизна у дворі і, здається, ось-ось дощ розпочнеться. Знаю, що вона з чоловіком на роботі, а вдома – лише малеча. То кажу старшій: «Дощ насувається, давай ми зберемо речі». Ми йдемо, а там зо 5 шнурів усілякого добра висить. Ми то все збираємо, я ретельно складаю кожну річ як в магазині і промовляю до дівчинки: «Анничко, дивися, ось так треба складати, щоб в твоїй шафі завжди був порядок, а не хаос».
– Чому вам не все одно (до сусідських речей, дітей)?..
– Бо, знаєте, я така людина – добра і не фальшива. Люблю чимось допомагати людям. І вони також мені віддячують. Коли гостюють у селі, то повертаються зі свіжою городиною і мене пригощають. Але я, звісно, не тому допомагаю, щоб мене пригостили чи похвалили. Це не через очікування вигоди, а суто так, по-людськи.
Професійний ріст розпочався …з дитинства
– Розкажіть про свій професійний шлях, чому свого часу вирішили стати товарознавцем?
– Ця професія мені подобалася з дитинства. Я дуже любила разом із мамою варити їсти. А щоб смачно готувати, необхідно знати, що купити і якими мають бути якісні продукти, тобто бути товарознавцем (усміхається, – авт.). Ось відтоді і розпочався мій професійний ріст.
Не знаю, чи це цікаво читачам «Погляду», але я досі смачно готую. Мої страви люблять і діти, і онуки. Все їм смакує.
– Пам’ятаєте свою першу страву, яку самостійно приготували?
– Деруни. Щоб страва вийшла смачною, необхідно натерти 10 картоплин та одну цибулину, вичавити зубчик часнику, додати яйце, посолити, поперчити, обов’язково влити кислого молока (щоб ці деруни можна було їсти не зубами, а губами) і всипати 2-3 ложки борошна (не надто багато, щоб вони не були «забитими» і твердими). Потім слід усе перемішати і смажити на добре розігрітій пательні з олією на середньому вогні.
Совдепівський квест: у Сторожинець за майонезом, а в Садгору – за олією, сметаною, молоком
– Які трудові здобутки вважаєте найвагомішими?
– Я працювала керівником і топ-продавцем у магазині. І, знаєте, найголовніше у житті – любити людей, поважати їх. Я працювала в ті часи, коли в обігу були купони-талони. То в чергах такі запеклі «битви» відбувалися, що я ще половину перерви на обід продовжувала торгувати замість того, щоб йти їсти. Мені було шкода людей, розуміла, що вони йдуть з роботи голодні, тож треба відпустити товар. Це зараз – зайшов до магазину і все є. А за Союзу, щоб забезпечити магазин необхідним, треба було добряче постаратися: їздиш у Сторожинець за майонезом, у Садгору – за олією, сметаною, молоком. У всіх випрошуєш товару, щоб людей нагодувати, щоб було в магазині що купити.
Звісно, спершу я була звичайним продавцем, а потім – заввідділом, старшим продавцем, старшим касиром-контролером і так дійшла до керівника продуктового магазину. Мій кар’єрний злет відбувався поступово, а не одразу, хоча за освітою я – «Керівник торгових підприємств – товарознавець».
Сягнувши найвищої посади, я все могла організувати і за будь-яку роботу братися. До прикладу, захворів продавець – мушу стати за прилавок і продавати. Захворів у мене вантажник – йду і допомагаю відвантажити товар. Захворіла прибиральниця – можу підмести зал. У мене не було такого, що я – директор, сіла за стіл і сиджу. Я завжди виходила поміж люди, з дівчатами-продавчинями торгувала, в торговому залі керувала. А якщо треба було когось підстрахувати, я страхувала. І коли любиш свою професію і людей, то що може бути ліпше?
– Як вдавалося тримати в руках колектив магазину і водночас заохочувати його до роботи?
– Є один напрацьований секрет. Якщо хтось з підлеглих провинився, то я викликала його до себе в кабінет і особисто про це повідомляла, віч-на-віч. А якщо прямо в торговому залі розпочати верещати на підлеглого, то всі люди почнуть зглядатися і думати: а хто з цих двох невіглас?
Тож треба не лише завжди мати підхід до свого колективу, але й ніколи на людях не принижувати своїх підлеглих.
І ще, аби все було добре й всі працювали злагоджено, необхідно цінувати та поважати працівників, як і вони тебе. Треба дружно співпрацювати й за потреби допомагати одне одному. Ось це і згуртовує, коли всі працюють, як єдиний організм. А не так, що кожен сам за себе: це твоя робота, а це – моя.
– Маєте майже чотири десятки років стажу – чи задоволені розміром пенсії, чи гідно оцінили вашу багаторічну працю в гривневому еквіваленті?
– Ні, незадоволена розміром своєї пенсії. Я важко працювала, о 7 ранку вже була на роботі, а приходила додому за пів години до опівночі, де на мене чекали двоє малолітніх діток. Потім я цілу ніч виконувала «домашні завдання». Благо, що мені допомагав нині покійний чоловік, талони-купони рахував, бо я ще звіт мала робити. А тим часом на плиті вариться одне, в мікрохвильовці – інше. Пральна машинка (не автомат, а радянська «Рига») «крутиться»… І так 3 година ночі, а в 7-8:30 вже маю бути в магазині, щоб відчинити його. І оцінили мою діяльність у 2000 гривень на місяць, це майже нічого. Добре, що я відкладала гроші і забезпечила свою старість, інакше було б нереально вижити. І оце в грудні мені додали 200 гривень. А що це таке? Навіть кілограм сиру нема. Коли йду за продуктами, то легко витрачаю понад 200 гривень, як потім легко несу ту торбинку додому.
– Куди першочергово витрачаєте пенсію?
– Спершу я маю сплатити за комунальні послуги, а там вже, що залишається, – на їжу. Щоб я щось собі придбала одягнутися – ні. Я ношу те, що колись настарала. Одяг чи щось до хати придбати не маю змоги. Добре, що якусь копійку собі склала, бо то би не відклав, то би вмер. У дітей також не хочеться брати, адже у старшої доньки двоє дітей, а у сина – одна. То і їм треба за щось жити.
– Яке маєте хобі?
– У мене є двоюрідний онучок, йому зараз 8 років минуло. Оце він і є моїм хобі. Той хлопчик – моє задоволення. Коли його мама – мого двоюрідного брата невістка – впродовж доби має працювати, то залишає його на мене.
Ще одне моє хобі – плавання. Я займаюся ним для себе уже сьомий рік поспіль, одразу, як вийшла на пенсію. Спершу ходила до спортзалу, але мені сказали, що для моїх венок на ніжках ліпше легше навантаження. То я плаваю: в один бік на спині, в інший – на животі. І оце також моє задоволення. Значить, інсульт та інфаркт – відправляю у відставку. Я чудово почуваюся, у мене тиск 120 на 80. Я не знаю, що значить хворіти, чи обростати зайвими кілограмами. Шкіра після регулярного плавання підтягнута, нічого не обвисає. Коли почала ходити на плавання, наче ожила, відійшла. І водночас зрозуміла, наскільки важкою була моя робота в усіх сенсах. Мені вона подобалася, але і «розривала» на всі боки. Як уже казала, якщо нема вантажника, то ти і тягаєш ті ящики, бо машина приїхала і за 10 хвилин має бути розвантажена, а якщо протермінуєш час, то на магазин накладають штрафні санкції. Отакі порядки були. Не те, що зараз. Там фізкультура була дай Боже.
– Дайте, будь ласка, поради для молоді, як забезпечити собі гідну старість у майбутньому?
– Якусь копійку відкладайте відтепер. І в доларах, бо в гривнях – не знаєш, що то буде з нею. Відкладайте на «чорний день», бо цей чорний день – це навіть оця пенсія, а не лише, коли помер. Ось війна. І що ти робиш? Усі банки закрили, рахунки закрили і що ти робиш? А якщо маєш копійку «в ничці», то вже можеш купити шматок хліба чи якісь ліки.
– Що порекомендуєте колегам-пенсіонерам, аби вони не занепадали духом?
– Щоб колеги-пенсіонери виходили в маси, щоб вони займалися спортом як і я, щоб вони не зациклювалися, щоб вони не казали, що ми охороняємо диван. Треба йти між люди, рухатися і бачити життя прекрасним. Необхідно завжди бути оптимістом. Тому що це хибний шлях – ай, буду спати, ходитиму цілий день в нічній сорочці. Ні! Прокинулася, переодягнулася, приготувала сніданок, зробила в хаті порядок, пішла собі поплавала, здійснила покупки і задоволеною прийшла додому. В обід у мене – тиха година, але прокидаюся я щодня о 6 ранку.
– Що для вас важливо у житті насамперед?
– Найважливіше – це здоров’я моє, моєї родини і всього люду. Щоб мир був у світі і щоб всі були здоровими та щасливими. Оце саме головне. Ось коли в селі храмували, то мама під час застілля казала «…і щоб був мир у світі». Я завжди думала – до чого це вона постійно так каже? А тепер, коли на нас напали, я зрозуміла, чому вона так казала…
– Як гадаєте, що нам допоможе прийти до миру, до перемоги?
– Доброта. Оце гарно, що всі наші люди так згуртувалися. Що не «моя хата з краю – я тебе не знаю». Ви бачите, та пече одне, той зібрав друге, хтось то все повіз. Усі допомагають нашим військовим і не кажуть, що це не моя справа. Всі дружно. Оце і допоможе нам – спільними зусиллями подолати ворога.
– Що вас мотивує не здаватися і не складати рук?
– Я хочу жити. А складати руки можна знаєте де, лише в труні (усміхається, – авт.). Не дай Боже, уже складати руки. Я можу скласти руки, коли молюся, тільки тоді.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області