А. Фурлет біля картини «Світло прийдешнього дня», яку написав у перші дні війни
Фото автора
A
A
A
У будинку в Бучі чернівецького художника Анатолія Фурлета газдувало троє путінських зайд
Знаний чернівецький художник Анатолій Фурлет радо відкрив двері своєї майстерні, щоб дати ексклюзивне інтерв’ю спеціально для читачів «Погляду». З порога кидається у вічі добротна скриня, яку Майстер колись придбав собі для натхнення. Як годиться, вибачається за безлад. Але творчий безлад то таке, навіть дуже красиво, як на мене. Звичайно, на столах – пензлі, фарби, також є в кімнаті мольберт і картини, картини, картини… Доки спілкуємося, митець не сидить склавши рук, а малює на аркуші паперу сарматку – жінку-воїна із луком та стрілами.
Знаючи, що у пана Анатолія є будинок в Бучі та що він нещодавно повернувся звідти, не можу втриматися, щоби не розпитати про те, чи його житло вціліло, чи навідувалися туди непрохані гості-орки.
Художник Анатолій Фурлет розповідає, що трасою з Бучі до Житомира стільки гарних будинків, супермаркетів та салонів спалено, що душа плаче
– Так, жило троє. Три якісь обізяни жили. Мені найпроблемніше було, що поламали замки в метало-пластикових дверях. Чого ще не дорахувався? Позабирали випивку, оце мав колекцію із дорогим віскі, яку наповнював багато років поспіль. Шуруповерт взяли, а зарядний пристрій до нього залишили. Навіть не знаю, як вони збираються заряджати ті акумулятори?.. Також степлер забрали, магнітолу. Тобто такі всякі дурнички. Вони звичайні мародери. Це той контингент, який дивиться на мої роботи і думає: або він лише вчиться малювати, або просто нічого не вміє і кому така дурня потрібна?…
– А як дізналися, що саме троє окупантів «газдували» у вашому домі?
– Люди все знають. Та й сусіди, які час від часу навідувалися, розповідали, як ті непрохані гості гужбанили.
Ви знаєте, так дивно, їм сподобалася лише моя майстерня на другому поверсі. А перший поверх, де ми живемо і верхній, де донька мешкає (зараз вона виїхала до Польщі) вони не чіпали. Тож оселилися в майстерні. Я найбільше хвилювався за картини. Думав собі: я іншу хату придбаю, а картин – шкода. Оскільки завжди намагаюся щось ліпше залишати для себе. І яким же ж було моє здивування, коли приходжу туди, а там на мольберті так і стоїть моя ще не завершена робота. Також їм не приглянулися і мої готові твори. Мало того, навіть не звернули увагу на дорогущу гітару Fender, натуральну, американську. Свого часу віддав за неї картину, яка 1,5-2 тисячі доларів вартує. Візьміть одну гітару і вам вистачить на пів року на випивку. Книги в мене гарні та досить дорогі: «Літопис Самійла Величка», «Україна – козацька держава»…
– Кажуть, що в Бучі чи не весь український «голлівуд» мешкає, хтось з відомих зірок проживає по сусідству з вами?
– Так, у Бучі ще з часів свого заснування завжди оселялися якісь такі, відомі люди. Там Микола Іванович Мурашко був, художник, його будинок досі є, а також фундатор і перший керівник Інституту електрозварювання АН України Євген Патон. Із сучасних відомих людей – співаки Олександр Пономарьов, Олег Скрипка тощо. Але біля мене по сусідству – звичайні люди. Проте місто досить гарне та заможне. Голову нашого – пана Федорука – уже шостий раз обирають. Порядок навів кругом. То дуже величезний контраст між тим, що було до війни і що там зараз окупанти накоїли. У мирний час у нас вазони великі були на стовпах і щоранку їх поливали машини. Асфальт помитий щоранку. Під воротами – трава пострижена, все чистенько. Це було до війни… А зараз так, люди щось роблять, але не кардинально, капітально, наразі, не відбудовують. Прибирають. Якщо якісь величезні будинки спалили зверху, то ясно, що дах згорів і наново перекривають. Але і мешканців особливо немає там. Увечері пройшлися – у вікнах порожньо.
– На початку літа мали персональну виставку в столиці, як все пройшло?
– Моя виставка мала розпочатися ще 1 березня в київській галереї «ABC-арт». Картини забрали ще за тиждень до повномасштабного вторгнення. Та коли росія випустила по нашій країні свої ракети, було не до того. Та навіть згодом, коли мені запропонували перенести захід на 1 червня, я дещо вагався, бо ніхто не проводить виставки. Але все відбулося. І, знаєте, це таке все, ніби розірване. Я собі думав: побуду в Бучі з місяць, поки триває виставка. Але там я заледве два тижні витримав. Дуже важко дивитися на те все: величезні будинки зруйновані, спалені. Там енергетично дуже важко будь-якій людині, не лише художнику. Починає щось тиснути в грудях, тиснути… Вирішив, що треба фізично попрацювати, щоб відлягло. Прибрав, траву покосив, балкон пофарбував, замки замінив на нові… Але мені нічого не допомогло, зовсім. Зрештою, ми сіли з Мариною в машину і поїхали. Виїхали о 5 ранку, а близько сьомої летіла ракета над Бучею та Ірпінем, наша ППО її збила. Ми саме до Житомира доїжджали. А по трасі до Житомира там стільки гарних будинків, супермаркетів та салонів спалено, що душа плаче. Над дорогами мости зірвані. Але вся дорога гарно відремонтована, новенька, чистенька. Виглядає так, ніби і не було жодних вибухів, лиш спалена техніка окупантів на узбіччі нагадує про війну.
– Що зараз відбувається у вашій творчості, можете працювати так, як раніше, до війни?
– Ну, звичайно, ні. Спочатку я думав, що зможу. Взагалі, перші дні я не міг від того радіо відірватися. Потім пробував писати, а тебе починає щось стискати-стискати в грудях… А зараз – не знаю, якусь ілюзію собі пробуєш створити. Оце після 19-го хочу поїхати до Словаччини, в те місце, куди намагаюся їздити щороку. Працюю трохи, а потім з того виставку влаштовую. Хоча зараз і їхати нікуди не хочеться. Я в мирні часи не дуже добре почувався за кордоном, не люблю я там перебувати. Ось приїдеш і вже через тиждень думаєш: хто це винуватий, що я сюди потрапив, що за діла, хочу додому…
Але оце привіз з Бучі якісь старі незавершені роботи, маю з десяток таких, я їх закинув, тому що вони мені не подобалися. Але зараз візьмуся за них, вирішив, що я їх таки напишу, бо ніби урвалася нитка. А коли ти береш якусь роботу, дивишся на неї і згадуєш, що тоді було, і відновлюєш той зв’язок, думка якась відновлюється. А в нормальні часи, якщо кинув роботу, то вона і 2-3 роки може лежати і чекати, коли до неї повернуться. А зараз і на новому нічого не йде. І береш до рук стару і вдивляєшся в неї…
– А які результати пленеру в Бучі?
– То ми самі таке придумали. Ми ще до війни таке робили – ірисовий пленер. А зараз я ще там одного хлопця запросив. Арсен Пелюшок – скульптор. Я не сподівався, що щось вартісне створю, просто пробував знайти себе в тому, що було раніше. Думаю, ось це зроблю, балкон пофарбую, пленер проведу. І все нормально, все буде добре. Та нічого не вийшло. Пленер не врятував, фарбування балкону не допомогло. І ніби поробив порядки кругом, а воно дуже важко, психологічно. Я взагалі нічого не малював на пленері. Гадав, що буду малювати, а мені не пішло. Відтак зібрався в галерею «ABC-арт» і для власника, пана Поживанова, провів майстер-клас із живопису. То була якась віддушина, він мав в тому потребу. Написали портрети, натюрморт. Таким чином я шукав точки дотику з тим, що було раніше. Але малювати не міг.
– Поки на паузі творчість?
– Ні, у мене паузи немає ніколи. Я сиджу собі, працюю, але сказати, що виходить щось таке, видатне – ні. Це як кажуть: «Якщо в тебе нічого не виходить, то роби хоч що-небудь». Зауважу, що навіть в добрі хороші часи виходить 1-2, а якщо пощастить – 3 картини на рік. А решта – ти собі щось там шукаєш. А в такі часи – навіть не знаєш, як там далі…
– Вам з перших вуст доводилося чути про війну, що вас вразило?
– Ми ж тут жили, у Чернівцях. Коли була можливість – надавали прихисток внутрішньо переміщеним друзям та знайомим. Спершу були в нас люди з Харкова, потім – з Чернігова.
Ця війна показала якусь таку ситуацію, війна – це біда, горе, жахіття, але якщо людина залишається людиною, а не звіром, то немає значення, чи вона ворог, чи ні. Є якісь межі моральні, людські. І ось люди, які жили в нас, то вони не змогли вивезти свою маму з села в Чернігівській області. І якраз фронт проходив через те село також. І заїхали оті орки-окупанти і пощастило, що на вулиці тієї мами оселилися осетини, а на інших вулицях – звичайна москальня, яка лиш п’є і нічого не робить. І, з’ясовується, там, де поселилися осетинці, вони в будинки не заходили. Якісь намети розклали і всім своїм наказали, щоб ні до кого на подвір’я не ходили. Було, що хтось там щось приніс з якогось двору, то його мало не застрелили свої ж. І вони не мародерили. Та й люди не боялися з підвалів вийти і посидіти на власному подвір’ї, бо ніхто їх не чіпав. А на решті вулиць – що хотіли, те і брали, що хотіли – те руйнували та дивувалися, що в кожному домі мікрохвильовка є. Це що, люди? Я, звичайно, нікого не виправдовую. Але про людину кажу, що вона має бути завжди людиною, якщо в ній щось людське є.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області