Маємо вірити в перемогу, бо це – непереборний факт, – переконана С. Крачило
Українська правда
A
A
A
За яких умов наблизимо Перемогу та що для цього потрібно зробити
Президент Зеленський регулярно звертається до міжнародних партнерів з проханням про допомогу, щоб наші союзники надали сучасну зброю, яка здатна захистити українську землю та людей і водночас – прогнати ворога з усіх куточків країни.
Інакше реалії світу можуть докорінно змінитися. Їх описав у своєму Twitter радник голови Офісу президента України Михайло Подоляк, звертаючись до міністрів оборони, які зібралися на зустрічі у форматі «Рамштайн-3», щоб ухвалити рішення на користь якнайшвидшої передачі зброї Україні.
«Кожен учасник формату «Рамштайн» має заплющити очі й уявити світ, у якому Росія перемогла. Ранкові ракети до круасанів, нічні сирени до колискових, зникнення міст із тисячолітньою історією. Цей світ стане реальністю, якщо зберегти поточні темпи постачання зброї. Чекаємо рішення», – наголосив М. Подоляк.
Звісно, сьогодні надважливо Україні забезпечити 100-відсоткову обороноздатність. Але залишається беззаперечним і той факт, що українцям потрібно виборювати мир на всіх можливих фронтах. Що для цього потрібно – розпитуємо різних представників чернівецького суспільства.
«Поки не буде сірої зони на території московії, ми будемо постійно під прицілом»
Ігор Логвінов, викладач, підприємець, волонтер
Ми, українці, зараз робимо взагалі максимум для наближення миру та Перемоги, реально. Але ось що заважає – це відсутність на державному рівні дуже необхідної програми з популяризації української мови. Тому що те, що зараз відбувається, назвав би розпалюванням громадянської війни і цькуванням російськомовного населення. Не можна робити цього. Я вважаю, що це просто злочин за цих умов. Тому що замість того, щоб нас всіх об’єднати, ми оцей мовленнєвий бар’єр виставляємо, як основну проблему держави. А зараз нам навпаки потрібно об’єднатися. Ви російськомовні? Окей! Але як зробити так, щоби ці російськомовні полюбили українську? Як зробити так, щоби вони розпочали нею розмовляти? А оці агресивні пости на тему: приїхали на Західну Україну – розмовляйте українською, вони ні до чого не призведуть. Ті, хто приїхав звідти і побачив жах війни, вони і так почали, вони і так перейшли на українську. Тому агресія з боку україномовного населення по відношенню до російськомовних – вона зараз категорично неприйнятна. Людина не розпочне говорити українською, якщо вона все життя говорила російською. Не буде цього. У неї має бути якийсь стимул це зробити. А ненависть та пресинг тих, хто говорить російською мовою, він не призведе ні до чого хорошого. До цього потрібно підходити розумно. Має бути держпрограма, яка б демонструвала красу української мови, яка би допомагала людям полюбити українську мову.
Насправді у російсько-українській війні нам буде дуже важко перемогти доти, доки самі росіяни не захочуть позбутися нинішнього режиму. Тобто лише за цих умов ми зможемо перемогти на 100%. Я розумію, що це питання політики. Але поки ми не зробимо сіру зону на території росії, поки ми не відіб’ємо, не виставимо кордони згідно 1991 року, війну не буде закінчено. Я розумію, що це криваве протистояння, це втрати, але поки не буде сірої зони на території московії, ми будемо постійно під прицілом.
«Вірити в свою країну, а не якусь чужу»
Аня Лазарюк, вихованка гуртка «Арт-терапія» Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва
Треба вірити, я так думаю. Що ще треба? Треба не здаватися.
Якось був у мене такий випадок, коли ми йшли в парк зі Світланою Миколаївною (керівник гуртка, – авт.), то ми сіли біля альтанки, де було дуже багато переселенців. Вони гучно увімкнули російську музику на весь парк і ще щось курили. Це було незаконно. І деякі люди помирають на війні, а деякі – слухають російську музику…
Сьогодні нам всім треба вірити в свою країну, а не якусь чужу. Треба допомагати: вірою, грошима та й усім, чим можна.
Я мрію про те, щоб був мир в Україні. Після Перемоги першим ділом поїду на море, де ми вже відпочивали з сім’єю. Найбільше запам’яталася пристань, там так гарно. А коли пливли на кораблі, то бачили в морі багато-багато прозорих медуз…
«Нам треба, в першу чергу, психологічно зламати того ворога»
Ольга Бауер, бібліотекарка
Я кримчанка. Мій чоловік – з Чернівців, тож вперше познайомилася зі столицею Буковини 2000 року. Повністю до міста переїхали 2013-го. Причиною стали події, які розпочалися в Криму ще 2005 року. Тобто початок цих всіх подій трапився значно раніше, аніж думають в Донецькій та Луганській областях. Тоді в Криму просто вбивали людей, які обіймали певні посади. До прикладу, директора содового заводу битками забили на порозі його будинку. Іншого директора, марганцевого комбінату, пристрелили на очах дітей. Те саме було з нами, бо ми, наприклад, перебували в хаті або десь в кафе, а над нами – трасуючі кулі пролітали. Розумієте? Ці події розпочалися ще 2005 року. Відразу після Помаранчевої революції почали вичищати ту всю землю від тих (не обов’язково 100% українців), хто їм неугодний, хто може чинити спротив.
Що допоможе наблизити мир? По-перше, хочу сказати, що в нас – радикалізоване суспільство і доти, доки це суспільство буде радикалізоване, ми не зможемо віднайти миру. Мир треба, в першу чергу, всередині себе віднайти.
Звісно, є й інша, дуже погана і кривава історія, коли територія заливається кров’ю, люди вже захлинаються в ній і кажуть: «Ми більше воювати не хочемо». Це приклад Другої світової війни. Я хочу вірити, що цього не буде.
Радикалізоване суспільство – це нам здається, що ми толерантні, Чернівці толерантні, але достатньо підійти до будь-якого будівництва (зазвичай там робітники різних національностей) і ви почуєте, як люди ображають один одного на етнічному підгрунті. Тож необхідно захотіти знаходити діалог між собою. Так, ми різні і ми маємо право бути різними, маємо дозволяти іншим бути різними і в цьому, мені здається, ключ до нашої єдності.
Отже, в першу чергу, нам потрібно знайти мир всередині себе та дозволити іншій людині бути іншою. Тому що іноді ми починаємо вести тривалі суперечки через ніщо. Слід, навпаки, об’єднуватися там, де це потрібно, і думати про те, що нам треба, в першу чергу, психологічно зламати того ворога. А для того ми маємо бути єдиними. А ми, вибачте мені, дуже часто стараємося перевершити сусіда, щоб хата була більша. Тобто люди змагаються між собою, а не гуртуються. Тому у нас огорожі, а за кордоном немає огорож між хатами. Тобто межа – це наше все. І доки ми не навчимося жити разом, бути різними, але жити разом в мирі, доти в нас будуть конфлікти. І доки ми не подолаємо прості конфлікти – суперечки на вулиці, доти в нас будуть великі конфлікти. Чому? Бо цим скористаються. Скористаються і релігійною невдоволеністю, і мовною… Тобто де рана, там і колупають.
Перемога України – непереборний факт
Світлана Крачило, художниця-дизайнерка, педагог
Маємо вірити в перемогу, бо це – непереборний факт. Просто наскільки вона відбудеться швидко, залежить від багатьох факторів. Але ми, в тому числі, є фактором підтримки суспільства глобального і віри суспільства. Кожен на своєму місті має максимально робити те, що вміє та що може. І не допускати в своєму оточенні, на своєму місці якихось негативних проявів будь-якого характеру. Тобто якщо ми бачимо якісь негативні прояви (які особливо активнішими були до війни), ми маємо реагувати на них, хоча б реагувати, не мовчати, не бути байдужими. Наприклад, якщо ви бачите, що хтось не виконує свою роботу, а за це отримує зарплату. Хтось, не дай Боже, зловживає волонтерською допомогою, чи не направляє її туди, де є потреба.
Потрібно бути уважними, бо паралельно йдуть світові тенденційні процеси, які не зважають на наявність війни у нас. Ми за них забули, не звертаємо увагу, а вони є, вони йдуть і якимось чином вони будуть в будь-якому випадку далі впливати, і на нас в тому числі.
Якщо ми пишаємося Україною – це вже певний вклад, бо ми розуміємо цінність нашої країни, ми розуміємо цінний внесок тих, хто реально щось робить. Якщо ми пишаємося – ми не можемо нічого не робити. Ті, хто нічого не робить – вони не пишаються.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області