Ольга Хороль: «Якщо ти чиниш згідно совісті, Божих та юридичних законів, значить, правда за тобою»
Фото автора
A
A
A
Лікарка із Василівки Запорізької області змушена була полишити свій дім за пів години до окупації рідного міста
Коли лише познайомилася із Ольгою Хороль, вона мені видалася радісною і щасливою. Та поспілкувавшись із нею більше і побачивши, як змахує з обличчя гіркі сльози, коли торкаємося особливо важких споминів, то розумієш, її привітність, сяюча усмішка – це вихованість, гарний тон і свідчення того, що незважаючи на всі пережиті жахіття рашистської війни, вона обирає Життя. Жінка вже третій місяць оговтується в Чернівцях від болісного досвіду «руского міру», але досі все пам’ятає так, ніби це трапилося вчора.
– Переживши з сім’єю 10 днів підвалу, бомбардувань і того всього – ти цього ніколи не забудеш, – зізнається Ольга. – У нас не гули сирени, але там вони і не потрібні, бо і так все чуєш: після свисту ракет лунають вибухи. Це такий страх. Під час нічних обстрілів вибігаємо з дому в сльозах і паніці, люди наввипередки прямують до безпечного місця. Підвали необладнані, сидимо з наплічниками, а по нам щурі бігають. Дитина перелякана, а ти з чоловіком прислухаєшся, звідки летить, щоб обрати ту стіну, де безпечніше. Свічка в руках, бо світла нема. Мобільний увімкнути боїшся, бережеш заряд батареї, а раптом когось треба буде набрати. Коли виходиш з укриття – довкола все побите, розгромлене, снаряди лежать на дорогах. В квартирах 10 градусів морозу, бо вікон уже немає. Ми постійно закутані і цілодобово одягнуті…
У мирний час чоловік пані Ольги вирощував пшеницю та соняшник. А зараз невідомо, коли зможуть повернутися й обробляти землю – у полях міни, а територія в тимчасовій окупації. Сама ж Ольга 15 років віддала медицині, чотири роки з яких була заступником директора з охорони дитинства та материнства в держустанові. А за три місяці до війни стала медичним директором приватної клініки, до того ж, працювала педіатром в лікарні інтенсивного лікування. Каже, багато мала охочих декларантів, але брала лише ту кількість пацієнтів, якій могла надати якісну медичну допомогу.
– До початку війни у нас було чимало планів, – згадує наша співрозмовниця. – Хотіли поміняти житло і придбати 13-річному сину забудову в Києві чи Львові з розрахунком на те, що він підросте і буде там навчатися у виші. Також мали наміри здійснити яскраві подорожі Іспанією чи Португалією, бо вже давно мрію скупатися в океані… І в нашої родини був напрацьований свій рівень, ми мали певний достаток, хоча й працювали, не покладаючи рук. Але раптом прийшли вершителі доль, щоб вирішити за нас, як нам жити…
«Було страшно дивитися на те, як через війну батьки забирали щойно прооперованих діток додому»
Коли напередодні були попередження від іноземних спецрозвідок про ймовірне повномасштабне вторгнення рф в Україну, дорослі в це не вірили.
– Чоловік постійно заспокоював, мовляв, такого не може бути. Але син мав передчуття. Саме 24 числа у нього мало бути планове оперативне хірургічне втручання. Коли оформляли його в лікарню, то він сказав: «Я не боюся операції, я боюся того, що розпочнеться війна і мене не долікують». Ми переглянулися з чоловіком і лише мовили: «Та що ти таке кажеш». Виходить, ми про це навіть не думали, а дитина боялася. І саме син вранці 24 лютого повідомив нам про початок війни. Ми приїхали і забрали дитину з лікарні так і не зробивши йому операцію. Пам’ятаю, нам було страшно дивитися на те, як через війну батьки забирали щойно прооперованих діток додому без будь-яких реабілітаційних відновлень, – пригадує перші дні війни мешканка Василівки.
«Зачепило кут будинку, повилітали вікна в квартирі і оглушило сина»
– Коли вирішили, що достатньо нажилися під обстрілами і вже час рушати на безпечнішу територію?
– Ми виїхали з дому 5 березня, за пів години до в’їзду окупантів. Але за три дні до цього дня вже стояло питання, що точно будемо виїжджати. Єдине, чоловік боявся, що наше авто розстріляють. Та за два дні до від’їзду нашу багатоповерхівку таки обстріляли градами. Зачепило кут будинку, повилітали вікна в квартирі і оглушило сина, який сидів біля стіни. Удар був дуже сильним.
Перед поїздкою через знайомого священника знайшла контакт людини, якій вдалося виїхати. Я зателефонувала і почала все розпитувати. Мені відповіли: «Так, ми виїхали. Але машини розстріляні є. Вирішуйте самі для себе, чи їдете, бо ніхто нічого не знає».
Ми зібралися буквально за 15 хвилин. При виїзді колесо нашого авто потрапило в яму. Доки чоловік вирішував цю проблему ми побачили, як неподалік проїжджають бронетранспортери. Виходить, якби ми на 2 хвилини раніше проїхали, то буквально б зіткнулися з ними й могли бути одразу розстріляними.
«Найважливіше за все – сім’я»
– Що для себе переосмислили, які зробили висновки?
– Найважливіше за все – сім’я. А робота й достаток – це все насправді дрібниці. Головне, щоб рідні були здоровими і щоб всі були разом. Бо сьогодні війна призвела до того, що наша родина розкидана по цілому світу і ми не знаємо, коли вдасться побачитися, щоби знову зібратися за святковим сімейним столом.
– Ваш будинок вцілів?
– Так, поки наш будинок відносно неушкоджений. Але місто наповнене окупантами, їх вдвічі більше за населення. А з тими нашими родичами, які ще залишилися в окупації, немає зв’язку.
– Чи шкодуєте за своїми матеріальними речами?
– Для мене нема значення, що ми залишили вдома техніку та речі. Нічого не шкодую і особливо не замислююся над цим. Я лише хочу, щоб квартира збереглася і клініка, в якій працювала, щоб було куди повернутися. Навіть зараз, знаючи, що в місто приїхали представники орків, і їхні сім’ї заселяються в квартири, то якщо зупиняться у мене й будуть там жити, одягати моє спіднє та панчохи, то нехай. Дай Боже, щоб їм розмір підійшов (усміхається, – авт.).
«У Чернівцях подобається і природа, і архітектура, і люди»
– Чому для своєї сім’ї обрали переїзд саме до Чернівців? Як вам це місто?
– У перший день війни чоловікові написав одногрупник, який живе в Чернівцях. Він запропонував нам приїхати. Це при тому, що мій Сергій не спілкувався з ним зо 20 років. Вони суто так, у соцмережі лайки ставили одне одному. І коли ми таки виїхали, то набрали Юрія, який підтвердив свою пропозицію. Ми дуже йому вдячні, що допоміг у біді.
У Чернівцях подобається і природа, і архітектура, і люди. Інколи кажу чоловікові: «Якщо б тут у мене була моя робота і житло, то ще б подумала, чи повертатися».
«Вірити в Україну й те, що ЗСУ її звільнять»
– Що порадили б тим людям, яким, як і вам, довелося полишити своїх міста?
– Продовжувати жити. Пам’ятати, що повернення до попереднього життя вже не буде. У будь-якому разі, суспільство зміниться, країна зміниться, ми змінилися. Йти вперед і не падати духом.
Вірити в Україну й те, що ЗСУ її звільнять. Ми повернемося додому, відновимо країну і вона буде ліпшою, ніж була. Без цього ніяк. Особисто я не маю жодних сумнівів у тому, що ми точно переможемо. Мій життєвий досвід мене навчив, що необхідно відстоювати себе, завжди. Ми праві і маємо боротися. По-іншому навіть не розглядаю. Кожен з нас – кільце одного ланцюга і якщо можемо чимось допомогти, створювати опору дня наших ЗСУ, то ми повинні це робити. Кожен на своєму місці виконує якусь свою місію, щоб цей ланцюжок тримався і, врешті, ми досягли того, до чого йдемо. Звичайно, маємо перемогти.
У жодному разі не опускати рук і пам’ятати, якщо ти чиниш згідно совісті, Божих та юридичних законів, значить, правда за тобою. Я за таким принципом завжди живу і це приводить до хороших результатів.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області