Підприємець із Недобоївської територіальної громади Віктор Тодосійчук
bukoda.gov.ua
A
A
A
На початку війни підприємець на Хотинщині налагодив виробництво систем оповіщення населення
Керівництво нашої країни напевне знало про повномасштабне вторгнення військ російської федерації на територію України. Адже не випадково ж біля державних кордонів нашої держави росіяни сформували багатотисячні ударні сили, підкріплені ракетними установками та літальними апаратами. Певні заходи протидії агресії українське керівництво вжило – підкріпило військо, створило загони територіальної оборони, щоби стримати натиск ворога й мінімізувати людські втрати. Однак упустило такий важливий момент, як оповіщення людей про наближення ворожої авіації чи керованих ракет. У більшості населених пунктів такі системи були відсутні, а якщо й були, то малої потужності. Саме через нездатність налагодити адекватну систему оповіщення в обласному центрі й звільнили начальника управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Чернівецької міськради Володимира Самолюка. Якби системи оповіщення були вчасно налагоджені й людей попереджали про небезпеку, вони ховалися у сховищах, то й жертв у рази було менше. Про сховища згодом, сьогодні мова піде про системи оповіщення.
До війни система оповіщення в містах була не автоматизована. У Чернівцях, приміром, існувало 17 точок оповіщень, але кожен гучномовець потрібно було вмикати вручну
Чому в Україні вчасно не подбали про налагодження систем оповіщення? Як прийшла ідея налагодити обладнання для них на Хотинщині? Про це розмовляємо з підприємцем із Недобоївської територіальної громади Віктором ТОДОСІЙЧУКОМ.
«Велике будівництво», а не захист були в пріоритеті
– Здається, весь світ знав, що росія ось-ось нападе на Україну. Не випадково ж більшість дипломатичних представництв згорнули свою діяльність і виїхали з Києва, або ж перемістилися на захід України. Влада ж запевняла нас, що війни не буде? Що ви про це думаєте, пане Вікторе?
– Ми далеко від Києва, очільників держави, тому однозначно відповідати на це не буду. Хай після перемоги народ оцінить дії нашого теперішнього керівництва державою. Я ж скажу таке. Візьмемо сусідню Польщу, котра не має реальної загрози нападу на неї з боку сусідів, до війни готується серйозно, оснащуючи свої Збройні сили найновішим озброєнням. У нас на цьому, з усього видно, економили. То що нині та «економія», порівняно із збитками, які зазнали Харків, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя. Тут уже не кажу про менші населені пункти як Маріуполь, Мелітополь, Гостомель, Буча та інші. Ми, сподіваємося, ще дізнаємося, хто дав наказ розмінувати Чонгар. Ось генерал Марченко якось заявив, що на 25 лютого в Миколаєві не було ані взаємодії між військовими, СБУ, поліцією та місцевою владою, ані планів оборони, ані побудованих оборонних споруд. Зате було «Велике будівництво» задля власного піару.
– То хто ж сподівався, що росіяни нападуть на своїх братів-слов’ян? Адже вони запевняли нас в дружбі й закликали до об’єднання.
– Тепер ми вже знаємо ціну їхнім словам. Але про якусь дружбу між нашими народами навряд чи варто говорити. Після розпаду радянського союзу я зайнявся підприємництвом – надавав односельцям послуги вантажним транспортом. Земляки возили яблука, груші, сливи, горіхи до росії, де був на той час необмежений ринок збуту. Союзу вже не було, але кордони були прозорі. Пригадую, у 1993 році неподалік москви нас зупинили працівники ГІБДД (ГАІ). Вони не обмежилися перевіркою документів, а змусили нас руки поставити на капот, ноги ж – на ширину плечей і допитувалися: «Что, хохли, отделяетесь от великой и нерушимой страны»? То вже були не натяки, а міна уповільненої дії. Наступного 1994 року нас ще більше притискали в росії. Якщо пригадуєте, в Україні були в той час держномери на автомобілях з літерами «МО» та «ІС». Так ось, автомобілі із номерами «МО» росіяни пропускали, бо вони ідентифікувалися з москвою, а до власників автівок із літерами «ІС» нещадно прискіпувалися, штрафувати. Коли стало неможливе знущання, перестав туди їхати – перекинувся на Польщу. Возив звідтіля продукти харчування, бо в Україні практично нічого не було – продавали продукти по карточках. То вже відтоді податки платив рублями, купоно-карбованцями, а з 1996-го – гривнями.
– То ви підприємець зі стажем, пане Вікторе?
– Підприємництвом почав займатися у 1992-му. Зареєструвався. Посвідчення виготовили на друкарській машинці, приклеїли фотографію, вдарили печатку. Починав із організації культурного відпочинку у селі – крутив кіно, організовував дискотеки, відкрив відеосалон у новому будинку культури, який завершували зводити. Сільська влада, яку очолював тоді Григорій Гайдеєк, реально займалася благоустроєм села й шукала того, хто б узяв в оренду автобусну зупинку в центрі села, котра була у жалюгідному стані. Запропонував мені. Підказав, що там можна буде хліб продавати, інші продукти харчування, товари повсякденного вжитку. Взялися з тестем за роботу. Але з’явилися заздрісники. Через межу від автозупинки жив дядько, який пообіцяв, що «поїде до москви жалітися». Підходили старші комуністи й погрожували, що «…наші повернуться, то вас до Сибіру спровадимо». Згодом займався нестандартним обладнанням, монтажем холодильників, металообробкою тощо. Чим тільки не займався, хіба що не садівництвом.
Революції поміняли нашу свідомість
– Кілька майданів кардинально поміняли нашу свідомість, чи не так? Ми почали ідентифікуватися як нація. Цьому сильно спротивилося керівництво російської федерації…
– У 2014 році я був на міжнародній виставці у Києві, саме коли збирався Майдан. Юрій Луценко та Андрій Парубій збирали патріотів. Я бачив як горів вогонь в очах протестувальників. Розумів, що цю націю не здолати. Ми тішилися, що здобули незалежність без пролиття крові. Та це було передчасно, як бачимо. В ті дні я приїхав до Польщі у справах. Вирішив заїхати на вулканізацію, щоб поміняти гуму на автомобілі. Підійшов старший поляк і запитав у мене про черговий спротив українців. Кажу йому, що хочемо в Євросоюз, тому не згідні з політикою Януковича, бо віджимають бізнес. А він каже: «Ви не сподівайтеся, що він вас без війни відпустить». Я це пропустив повз вуха. Та виявилося, що він був правий. У 2014-му в нас не було розумних лідерів, щоб вигнати путіна з України. Адже агенти ФСБ були в кожній державній структурі. Тому й маємо наслідки. Половина ракет, які за ці три місяці прилетіли на українські території, були передані росії при прем’єрці Юлії Тимошенко, як плата за природний газ. Одержуємо їх назад.
– Пане Вікторе, розкажіть як до вас прийшла ідея виготовляти обладнання для систем оповіщення?
– Ідея виготовляти сирени народилася на третій день війни. В той день ми спілкувалися з керівником територіальної громади Юрієм Юзвою. Він поскаржився, що з області дали завдання терміново налагодити систему оповіщення населених пунктів про повітряну тривогу. Сказав, що обдзвонював бази, склади, військові частини. Марно, їх ніде не було. Я тоді пообіцяв, що зроблю сирену. Пригадав, що в 90-х роках бачив її у будинку культури, який будували. Коли навідався туди, то з’ясував, що за обладнанням вже й слід простиг. Отже зразків не знайшли – ні розмірів, ні креслень. Вирішили самотужки за допомогою Інтернету виготовити перший зразок. До роботи залучив зварювальника, токаря. На програмування й лазерну порізку призначив Сергія Вакарюка. Виявилося, що наш пристрій має потужність 2,2 кіловата. Звукову хвилю за якістю дає на 25-30 відсотків кращу за радянські зразки. Над їх розробкою місяцями трудилися цілі інститути. Нині ж завдяки новим технологіям (лазерне проектування, порізка і зварювання) процес здешевів.
– Тобто ви ні в кого нічого не запозичували?
– Саме так. Це наша власна розробка, недобоївська. Нам знадобився метал і двигун. У мене подібного не було, але у сусідньому селі є електрик, який перемотує електродвигуни. Я сказав йому, для чого потрібен двигун, то він його нам подарував. Так і виготовили дослідний зразок на сьомий день повномасштабної війни. Вирішили виготовляти серійно. Приїхав до Чернівців на базу й поцікавився вартістю електродвигунів. Назвали дуже високу ціну. Зокрема і на метал. Якщо до війни електродвигун коштував 3500 гривень, то наприкінці лютого-початку березня за нього вже правили 6500. Та що було робити? Купляли. Завозили двигуни з Польщі. Але вони обходилися дорожче. На свої вироби видаємо технічні паспорти, гарантії.
– То скільки вже вдалося виготовити систем оповіщення?
– Виготовили вже понад дві з половиною сотні систем сповіщення. Першу сирену, звісно, встановили у Недобоївцях. Потім у нас замовили систему оповіщення Чернівці. Відтак запрацювало так зване «сарафанне» радіо. Я не дуже горджуся тим, що їх виготовляю. Краще, щоб був мир і їх взагалі ніхто не чув. Та що вдіємо. Починали працювати над виготовленням обладнання для оповіщення троє людей, зараз – майже десяток. Поставляємо продукцію майже у всі українські міста – Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Рівне, Луцьк… Цікавляться обласні й районні містечка, територіальні громади. Щоправда, є проблеми з оплатою, бо місцеві бюджети не мають на це грошей. Не передбачалася така стаття витрат. Але ми працюємо, готові їх поставляти, щоб людей вчасно попереджали про небезпеку й було менше людських жертв.
Спілкувався Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області