Про фінансову незалежність, візок як велосипед та власний салон краси.
фото надані Мариною Пеікрішвілі
Марині Пеікрішвілі з Кривого Рога 34. З раннього дитинства у неї набута інвалідність і пересувається вона на візку. Та жінка на цьому не акцентує уваги. З юних років вона пробувала себе у різних професіях і заробляла на свої потреби сама. Згодом знайшла себе у сфері краси, надавала якісні послуги, вчила цього інших і зрештою відкрила свій салон.
Про те, як створити власну справу без звя’зків, поєднувати бізнес зі статусом «багатодітна мама» і чи впливає на це її інвалідність, вона розповіла «Шпальті».
Марина здобула освіту за спеціальністю правознавство, та її все одно тягнуло до творчих сфер. Вона була проти «відсиджування» в офісі і роботи, яка приносить малі гроші і ще менше задоволення.
Стала найдорожчою майстринею у місті
« Я працювала з 14 років, бо мені було соромно просити гроші у батьків. Я прагнула самостійности та впевнености у своєму майбутньому. Працювала у різних сферах, шукала себе. 5 років займалася професійним спортом, та спорт в Україні – це не про гроші. Ми самі купували інвентар, оплачували все. Я губила своє здоров’я для чого? Задля грамот і медалей? Тож вирішила попрощатися з цією сферою. Я нематеріальна людина, але все ж гроші – це можливість і інструменти. Я хочу допомагати іншим, а для цього треба спершу самій стати на ноги. На той момент — а це було 13 років тому — для людини з травмою хребта вибору було небагато: сидяча робота. Багато хто працював диспетчером, але мене не влаштовувало сидіти зранку до вечора в офісі і бути прив’язаною до телефону. Творча натура взяла верх. Я почала з манікюру, та потім дізналася про нарощення вій. Вивчилася і почала працювати у домашніх умовах. Я була найдорожчою майстринею у місті, але заробляла найменше. Бо не економила на матеріалах, купувала найдорожче і найякісніше, обладнала вдома кабінет краще, ніж у багатьох салонах. Знайомі не розуміли мене і запитували, навіщо я це роблю. «Я працюю на своє їм’я, а потім воно працюватиме на мене!» Так воно і сталося. Я багато грошей і часу вклала у свою репутацію, але про мене заговорили, мене запам’ятали, до мене почали записуватися. Я ставилася до цього не поверхнево, а вчила всі нюанси. Це перша запорука успіху, неважливо, чим ви займаєтеся. Я зібрала найкращих клієнтів — тих, хто цінує якість. Я добре на цьому заробляла і кайфувала з цієї роботи», — розповідає Марина.
Її кликали на роботу у салони міста, та вона відмовлялася і продовжувала працювати у домашній студії.
«Навіщо я би їм привела своїх клієнтів та ще й у гірші умови, ніж зробила собі вдома? Я вперто стояла на своєму».
Так вона пропрацювала чотири роки. Коли Марина вже знала всі тонкощі роботи, написала свій курс і почала викладати майстерність іншим. Та з часом записів ставало все більше, і черга до майстрині була розписана на два місяці вперед. Тоді вона зрозуміла, що треба рости далі.
Відкрили салон без зв’язків і грошей
«Ідея про власний куточок для жінок, гарний, але не пафосний, у мене була завжди. Просто не в тому розумінні, як у нас звикли. У нас прийнято, що якась класна «чіка» захотіла — і чоловік або тато відкрив їй салон, а вона там ходить і командує. Я ж хотіла відкрити такий простір, де комфортно буде всім і куди приходитимуть люди саме до мене, саме за якістю й елегантністю, а не за віями, яких видно з космосу. Ми з чоловіком із простих сімей, у нас звичайні батьки, тож усе робили самі», — розповідає Марина.
Чоловік її підтримав, то вони вдвох почали реалізувати свою справу інтуїтивно — без підрахунків і бізнес-планів. Почали із пошуків приміщення. Знайшли площу, не в центрі міста і в побитому стані. Все довелося латати і переробляти під себе. Навіть ремонт зробили самотужки.
«Там була така маленька вбиральня, що я туди не пролазила на візку. І я її розширила, бо розуміла, що якщо там буде комфортно мені – буде всім. Далі почалися тонкощі ремонту. По суті, займалися ним мій чоловік із двоюрідним братом. І зробили вони це без досвіду так, що й не скажеш: 152 квадратних метри площі, кожний сантиметр якої був зроблений із любов’ю. Я захотіла інтер’єр із пінтереста тоді, коли це не було модно. І зробили ми це все інтуїтивно — без дизайнерів і чиєїсь допомоги. Біла цегла, чорні люстри, чорні штори, і пурпурові акценти. Це вистрілило так, що потім наш салон копіювали. Ми довго збирали гроші на це все, робота своїми руками, а матеріали – із заощаджень. Я так хотіла, щоб усе було гарно, що навіть позичала гроші на останні штрихи до відкриття – 12 коробок келихів. Бо негоже ж у такому стильному місці пити з картонних стаканчиків. Ми дуже довго для цього працювали, і я до останнього не була впевнена, що з цього щось вийде», — з усмішкою згадує жінка.
Від цілі відкрити салон до самого відкриття пройшов рік. Ремонт у приміщенні робили за останній місяць.
Марина каже, що важко було проходити всі паперові процедури, змиритися із бюрократією та безпомічністю малого бізнесу в незахищених умовах.
Бізнес незахищений: сам відкрив — сам плати собі збитки
«Я платила податки за все, як і всі, за всіх офіційно працевлаштованих працівників, яких було чимало. Хіба що я не платила за себе внески у пенсійний фонд. Ось вам і всі «привілеї» для відкриття бізнесу людям з інвалідністю. Насправді бізнес у нашій країні абсолютно незахищений для всіх. Візок – просто мій велосипед. Я не вважаю це особливістю. Вести справи чесно у нашій країні важко для всіх. Ми часто платили за те, за що не мали би платити. Були проблеми з проривами труб, підтопленням, іншими мережами, і в цьому була не наша провина. В тому приміщенні було ОСББ, яке мало би нас захищати, є відповідні структури, але вони не працюють. Часто бувало так, що ми самі собі повинні були платити за збитки, яких завдали інші. Але я не могла залишити стіни після підтоплення чи не повернути гарний фасад. У моєму випадку бізнес був не для бізнесу, а для надання якісних послуг. Я постійно вкладала зароблене у справу. Я могла би відкласти гроші, їхати на відпочинок чи придбати власне житло. Але я обрала вести бізнес чесно і якісно, вкладаючи і перевкладаючи в нього», — ділиться майстриня.
Марина розповідає, що одним із негативних факторів ведення бізнесу є люди. «Ті, яких ти працевлаштував, навчив, а вони зрадили чи вкрали».
«Але без цього ніяк. Я була занадто доброю і чесною і не була готовою до цього. А ще зрозуміла, що була поганою керівницею. Я працювала нарівні з усіма, без вихідних, могла спокійно приготувати каву клієнтам і всіх проконсультувати. Я знала про всі проблеми працівників: у кого померла бабуся чи захворів кіт. Я не вміла делегувати, бо надто люблю свою справу. Відкрила бізнес, щоб менше працювати, а вийшло навпаки».
Марина – тричі мама. Вона єдина українка зі спинальною травмою на візку, яка виносила і народила трьох дітей. Усі свої вагітності жінка працювала до останнього.
«Поєднувати материнство з бізнесом? Вмію, практикую, — жартує жінка. –Працювала до останнього перші дві вагітності. Не вважаю, що це завада, якщо є велике бажання. Мене це навпаки мотивувало».
Бізнес треба не тільки відкривати, а й закривати вчасно
Навесні, під час третьої вагітности, Марина вирішила закрити салон. Це збіглося з карантином. Вона каже, що пазл склався:
«Бізнес не тільки про відкриття, а й про те, що треба вміти вчасно закривати свої двері. Якось усе збіглося: коронакриза, третя вагітність. І я зрозуміла, що час. Я переросла цей етап, узяла багато досвіду і готова йти далі».
Зараз Марина повернулася до домашнього салону і не перестала працювати. Підприємництво не має намір залишати, а готує новий план, бо працювати на когось і далі не хоче. Вона впевнена, що далі буде щось тільки краще і масштабніше, незважаючи ні на що.
«У випадку порушення прав людей з інвалідністю, Ви можете звернутися до Громадської організації «Чернівецьке об’єднання «Захист» листом за адресою: м. Чернівці а/с 1151, телефоном 0960165979 (Viber/WhatApp/Telegram), електронною поштою: [email protected], Іnstagram: zahystcv, Facebook: zahystcv.
Статтю створили в рамках реалізації проєкту «Захист прав людини у Чернівцях» за підтримки IM Swedish Development Partner.
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media