О. Ковтун (зліва) та В. Рубін (справа) ще 2014 року стали на захист України
Фото pogliad.ua
A
A
A
З усіх військових частин 2014 року лише декілька можна було назвати боєздатними, серед них і 80-та окрема аеромобільна бригада
Щотижня, вже традиційно проводять подзвін за воїнами, які загинули на Донбасі. Капелани українських церков відправляють спільну заупокійну молитву за полеглих героїв. Містяни вшановують пам’ять захисників, які віддали життя за Україну. Наприклад, 13 липня 2014 року на війні проти Кремля загинули буковинці Андрій Альошин, Іван Діяконюк, Олександр Колотило, Павло Конопльов, Андрій Шудравий. А через два роки в цей же день на Донбасі загинув захисник України Станіслав Мамчій…
У липні точилися бої на території Луганщини. У них брав участь чернівчанин, нинішній заступник голови обласного об’єднання учасників АТО, інвалідів та ветеранів Олександр КОВТУН. Він і розповідає про нерівне протистояння та гіркоту перших втрат побратимів.
Перша хвиля мобілізації
– Не мені вам розповідати, пане Олександре, що українське військо на початку війни на Донбасі було погано озброєне й деморалізоване. Була перша хвиля мобілізації, під яку потрапили і ви. Розкажіть про це…
– Під час подій на Майдані та початку бойових дій на Сході я працював у ТЦ «Епіцентр». У березні 2014-го мені прийшла повістка з’явитися для проходження служби у третю тактичну групу 80-тої аеромобільної бригади, що дислокувалася на базі колишнього трьохсотого полку. Зранку мобілізованих зібрали, а в обід повернули паспорти та військові квитки і… відпустили. Тоді всі жартували, що це найшвидший дембель у житті кожного з нас. Через тиждень – нова повістка. Я тоді слабо уявляв, що робитиму в повітряно-десантних військах, оскільки строкову службу проходив в артилерії – був командиром відділення обчислювальних систем. Свою справу знав добре – міг у лічені секунди вирахувати місцезнаходження цілі. Мені надали таку можливість – призначили командиром відділення в мінометну батарею.
У боях за незалежність України у період від 2014 до 2020 року 80-та бригада втратила понад 100 бійців
– Пригадую, яку тривогу серед багатьох матерів викликала мобілізація «запасників». Як формувалася ваша бригада?
– Я з родини військового, тому в мене не виникло жодних запитань з приводу того, йти чи не йти служити. На щастя, подібних до мене було чимало. За три дні у «вісімдесятці» було вже понад 800 мобілізованих – від 20-ти і до 40-ка років. Народ був дуже різношерстий. Наступного дня після мене в частину прибув із групою вижниччан Іван Діяконюк. Він помітно вирізнявся з-поміж інших. Хоч і був невисокого зросту, але мав якусь дивовижно світлу ауру і харизму. Розмовляв гарною українською мовою. Мені було надзвичайно цікаво з ним, бо за манерою поведінки він був схожий на мого батька. Все обіцяв, ось повернемося до цивільного життя, приїдете до мене у Банилів – зіграю вам гарні мелодії. Вже згодом, після його загибелі, побував у Банилівській школі, дізнався, що Іван Васильович пропрацював у школі 15 років. Дуже любив своїх донечок – Ольгу та Тетяну, дружину Наталю, батьків.
– На жаль, не всі були такими патріотами. Знаю й негативні приклади, коли призовники втікали, а їхні матері влаштовували пікети. Вам такі приклади траплялися?
– На жаль, такі прикрощі спіткали й мене. Сьомого травня нас з Чернівців відряджали на Схід. Проводжали нас рідні, друзі. Один із проводжаючих – мій кум, запитав: «Саня, навіщо воно тобі це потрібно? Це ж чужі розбірки». Зразу я навіть не знав, що йому відповісти. Кажу, що присягу давав. Його відповідь мене ошелешила: «Я теж складав присягу, але на війну не поїду». Щоправда, подарував мені свою «розгрузку» і балаклаву. Десь через три місяці він заявив мені, що я, образно кажучи, на Донбасі вбивав його дітей. Після цього ми перестали з ним спілкуватися. Бог йому суддя…
У зоні бойових дій
– Десантників відразу кинули у бій, чи був час на вивчення ситуації, облаштування?
– Ми знали, куди їдемо. До бойових дій були готові. Тим більше, що на полігоні «Прибан» пройшли бойове злагодження, відновили навички. Я їхав у зону бойових дій командиром відділення обчислювальних систем, сержанта Івана Діяконюка призначили служити у взводі управління, яким командував чернівчанин старший лейтенант Олександр Бесараба.
10 липня ми мали заїхати у Луганськ, але нас розвантажили в полі, тому що в Луганську на нас уже чекали сепаратисти. Перед нами в буремне місто заїжджала житомирська бригада, то її бойовики обстріляли. Були загиблі.
Іван Діяконюк з основними силами третьої тактичної групи 80то-ї бригади не відбув на Схід – у нього загострилася задавнена хвороба. Відверто кажучи, я просив його не їхати на війну з його болячками, а він сам хотів захистити країну, вигнати російських зайд за межі держави. Моя дружина навіть ліки приносила йому, оскільки його родина була у Банилові.
Іван виїхав на Схід наступного дня з рештою частини. Вже у зоні бойових дій вони діяли чітко, злагоджено, ретельно виконували накази. На війні по-іншому не можна. 13 липня Діяконюк разом із кількома військовими підвозив боєприпаси артилеристам, які вели нерівний бій з переважаючими силами ворога. В автомобілі їх було четверо. Міна влучила прямо у кузов вантажівки, де були порохові заряди. Дивом врятувався лише чернівчанин Ярослав Верхоляк, якого вибуховою хвилею викинуло з автівки.
– Це була перша втрата з числа чернівецьких захисників, з якими виїхали на Схід?
– Ні, першим під час виконання бойового завдання загинув прапорщик В’ячеслав Пелехатий. Пригадую, добровольці з «Айдару» затіяли перестрілку неподалік Веселої гори. Їм на допомогу поспішили військові ЗСУ з кількох частин. Деякі з них потрапили в засідку бандитів, які підбили три бетеери. Тоді загинули 24 українські військові.
– Пане Олександре, скільки часу ви провели у зоні бойових дій?
– На передовій я був до 15 серпня 2014 року. Займали різні позиції. Остання була в Стукаловій балці. Проти нас облаштувалися кадрові російські частини. З ними вели перехресний вогонь. Стояла наша батарея на панівній висоті, тому бачили всі луганські вулиці. Спостерігали за колонами військової техніки, що рухалися головними міськими вулицями. Знали їхні позиції. Стріляли сепари з житлових районів. Нам командування забороняло відкривати вогонь у відповідь, аби не було руйнувань у місті й жертв серед мирного населення. В той день, коли мене контузило, ворожа артилерія зранку почала накривати наші позиції. В них була купа всілякої бойової техніки, а у нас – обмаль. Ми, якщо чесно, вже почали прощатися один з одним. Однак не здавалися і не відходили. Зробивши розрахунки, я побіг за касетами з мінами до нашого «василька». Щоб знали, одна споряджена касета важить 40 кілограмів. Позаду мене розірвалася ворожа міна. Мене з касетою вибухова хвиля відкинула далеко вперед, друга міна кинула мене в інший бік. І тут вибігли побратими із схованки і затягнули мене в бліндаж. Третя міна розірвалася в тому місці, де мене забрали. Контуженого вже відправили на лікування, пропонували демобілізуватися, але я дослужив.
Політика нас роз’єднує
– Пане Олександре, на Сході ви були сила – дружні, згуртовані. Чи не втратили цих рис у цивільному житті? Підтримуєте один одного?
– Ми щойно повернулися із Банилова, куди їздили з розвідником Валентином Рубіним. Там поховані сержант Іван Діяконюк і старший сержант Олександр Колотило, котрі посмертно нагороджені орденами «За мужність» ІІІ ступеня. Провідали їхні родини, побували на місці вічного спочинку героїв. Вклонилися їхній пам’яті, навіть імпровізований салют здійснили. Мене тішить, що на честь загиблих побратимів на фасаді місцевої школи встановили меморіальну дошку. Таких людей маємо пам’ятати завжди. Якби не ці герої, Україна не встояла б перед відмінно озброєним російським агресором, який готувався до захоплення сусідньої держави, котру лицемірно називали сестрою. Їм на шляху стали погано озброєні українські війська, патріотизм яких був головним мотиватором.
– Після повернення до мирного життя ви комунікуєте зі своїми побратимами, пане Олександре?
– Раніше співпраця була тіснішою. Принаймні побратими делегували мене до виконавчого комітету Чернівецької міськради для відстоювання прав ветеранів АТО. Нам виділяли для обласного об’єднання учасників АТО, інвалідів і ветеранів кошти, які ми витрачали на підтримку родин загиблих, лікування, оплату відпочинку дітей-сиріт. Згодом бюджет урізали, а нині навіть на канцелярські товари коштів не вистачає.
Ще 2014-го і наступного року ми всі разом ходили на кладовища вшановувати пам’ять полеглих побратимів. Відтак під час виборів політичні сили прихилили ветеранів до себе, тому після останнього волевиявлення і обрання президента ходимо групами. Це дуже погано. Але наше об’єднання і далі підтримуватиме вдів, будемо працювати над оздоровленням побратимів. Бо й справді разом ми – сила.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області