Учасник оборони Луганського аеропорту Максим Ларіонов та побратими увійшли в історію України як приклад мужності українських воїнів
Нині в Україні два рівноцінних державних свята – День захисника України і День Збройних сил України. 2014 року попередній президент затвердив своїм указом святкування 14 жовтня – Дня захисника України, який офіційно став вихідним днем. День радянських військ, який святкували 23 лютого, у нас скасували. Натомість 6 грудня визначили як День Збройних сил України. Це свято об’єднує всіх військових, які служили і зараз служать у лавах ЗСУ.
Для майора Максима Ларіонова, який нині служить заступником районного військового комісара у Сторожинці, обидва свята значимі. Насамперед, тому що ось уже два десятиліття, після закінчення Сумского артилерійського училища, служить у Збройних силах України. По-друге, у складі 80-тої Окремої аеромобільної бригади в перші місяці військового конфлікту вирушив на Донбас боронити територіальну цілісність держави.
Останнім часом багато говорять про Донецький аеропорт, Іловайський «котел», Дебальцеве, Мар’їнку, Слав’янськ. Але, приміром, про Дмитрівку ніхто не згадує. А там пекло було не гірше, ніж в Іловайському «котлі». Або ж про героїчну оборону Луганського аеропорту, яка тривала з квітня до початку вересня 2014 року.
Міжнародний аеропорт «Луганськ» бійці 80-тої Львівської десантно-штурмової бригади, де капітан Максим Ларіонов служив командиром артбатереї, узяли під охорону 7 квітня 2014 року. Це було стратегічним завданням військового командування. Аеропорти на Сході – Луганський, Донецький, Маріупольський, Сєверодонецький і Краматорський – відіграли дуже важливу роль. Вони приймали військові літаки Іл-76 та Ан-26. Найдовше функціонував Луганський аеропорт, який прийняв 19 рейсів військової авіації. Після вдалого наступу і звільнення населених пунктів силами АТО на Донбасі на початку червня проросійські бойовики почали блокувати аеропорт Луганська. Десантники «вісімдесятки» тримали кругову оборону, та околиці аеропорту вони вже майже не контролювали. Фактично гаряча фаза оборони Луганського аеропорту почалася 8 червня 2014 року. Командування АТО вирішило посилити оборону аеропорту. Але 14 червня сталася трагедія: при посадці проросійські бойовики збили літак Іл-76. На борту перебували 40 десантників 25-тої Окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. Всі вони загинули.
Ця катастрофа внесла корективу в плани АТО: у липні українські війська змушені були з боями і новими втратами пробивати сухопутний коридор через Щастя до Луганського летовища. В складі підкріплення була також зведена артилерійська батерея капітана Ларіонова. Йшли колоною на високій швидкості. Мали допомогти першій батереї 80-тої бригади під Слов’янськом, яка протистояла сепаратистам. Але в них не вистачало гаубиць.
– Ми здогадувалися, що їдемо на смерть, – повертається до тих днів Максим Ларіонов. – Але ніхто не нарікав, не дезертирував. Знали, що їдемо захищати країну. Там уперше зіткнувся із зрадою. Ось, приміром, їде колона селом – діти граються, селяни порають господарку. Виїжджаємо за населений пункт, де ростуть зелені насадження, – по нас стріляють. Під час однієї із засідок підбили БТР та тягач, у кузові якого сиділа обслуга гармати. Пізніше дізнався, що там загинули буковинці – рядовий Павло Конопльов, сержант Іван Діяконюк, старші сержанти Олександр Колотило та Андрій Альошин. Врятувався один Ярослав Верхоляк, якого вибуховою хвилею викинуло за борт вантажівки.
Згодом у книзі «У вогняному кільці» сторожинчанин розмістив свій спогад: «Одна з груп третього батальйону продовжувала рух з колоною, яку вів полковник Ковальчук. На під’їзді до Георгіївки одну з машин, що везла боєкомплект, також було підбито, у результаті чого загинуло четверо бійців… Був наказ повертатися, але ми, скажу відверто, пішли з хлопцями вперед. Ковальчук, Олег Змислий, Максим Ларіонов. Такі хлопці: не дивилися, що небезпечно – вперед йшли».
Захисники Луганського летовища своєю хоробрістю і стійкістю довели, що ніколи і нікому не віддадуть жодної п’яді рідної землі.
Колона 80-тої бригади 14 липня пробилася в аеропорт. За словами Максима Ларіонова, там гостро не вистачало води, харчувалися всухом’ятку. Жили в підвальних приміщеннях, бо наверху було небезпечно.
З кожним днем бої за летовище ставали чимраз запеклішими. Бойовики гатили по його захисниках із «градів», «ураганів», «смерчів». Капітану Максиму Ларіонову наказати бути коригувальником вогню. Він через добу проводив на оглядовій вежі. Бачив, що бойовики стріляють із територій шкіл, дитячих садочків, торговельних центрів, де було завжди велелюдно. Стріляти у відповідь українські військові не наважувалися, бо не могли допустити жертв серед мирного населення.
Дерева горіли, асфальт плавився
Становище десантників, що обороняли аеропорт, ставало дедалі складнішим.
Дерева вздовж дороги біля летовища горіли свічками. Земля була випалена реактивними снарядами. Асфальт згорів повністю, все навколо було посічене осколками. Інфраструктура аеропорту була зруйнована і знищена.
–Російські пропагандистські ЗМІ, а також бойові листки підконтрольні їм псевдореспублік в той час трубили, що оборонців Луганського летовища обстрілювали ополченці з числа шахтарів та селян, – іронічно мовив мій співрозмовник. – І гатили вони з «градів» і «смерчів», які вони «знайшли» в шахтах. Та повірте мені, ненавчені люди не могли так майстерно володіти складним озброєнням. Без довготривалої спеціальної підготовки «шахтарі» не здатні були так влучно стріляти.
Під час одного із артобстрілів капітана Ларіонова поранили. Йому військові медики надали першу допомогу, а пізніше повітрям переправили до львівського шпиталю.
Уночі проти 1 вересня 2014 року українські військові отримали наказ і вийшли з руїн аеропорту. Але це вже було без важко пораненого Ларіонова. Оборона Луганського аеропорту тривала 146 днів і ввійшла в новітню військову історію України як приклад мужності і стійкості українських воїнів. Бої за летовище забрали життя 29 оборонців, ще 49 військових загинули у збитому бойовиками літаку.
– Наші бійці протистояли до того часу, поки від будівель, злітної смуги та всіх інших споруд навколо нічого не залишилося – боронити нічого було, та й самим ховатися від інтенсивних обстрілів було ніде, – продовжив розповідь майор (чергове звання йому присвоїли вже пізніше). – Хлопці залишилися на голій землі. Без допомоги, техніки. Все зруйнували проросійські бандформування. І що цікаво, у російської армії була дійсно чисельна перевага, але за кількістю втрат саме бійці України перемогли. Бо наші хлопці боронили свою землю, а ті – або «загубились», або «у відрядженні». У наших була мотивація, у тих – гроші. І хто знає, якби не героїчна оборона Луганського аеропорту та всі пов’язані з нею операції, які б тоді території мала ця самопроголошена ЛНР.
Війна змінила погляди Максима Ларіонова на життя. Зізнався, що зазвичай раніше над цим не задумувався, та коли потрапив у горнило, все робив, щоб вижити. Були такі моменти, коли прощався із життям. Танки лупили, гадав: «Відіб’ємо, а там, як буде». Дякувати Богу, приїхав живий і здоровий, хоч і поранений.
Не приховував, що спочатку було страшно, бо тільки мертвий, як кажуть, не боїться. Уперше він побачив аеропорт, коли летовище ще не було зруйновано. Сама будівля видалася йому дуже красивою. За якісь два місяці від неї нічого не лишилося. Та що б там могло лишитися після снарядів, які в асфальті роблять воронку 3 на 2 метри і завглибшки 2 метри?
– У кожного різна нервова система, – розповідає майор Ларіонов. – Поряд зі мною були зовсім молоді хлопці, по 20 років. Після побаченого в таких юних психіка трохи порушується. Бо коли фільм про це дивишся – то одне, а коли на власні очі все бачиш, зовсім інше. Тепер мені фільми про війну не цікаві. Та що солдати. Ось служив зі мною офіцер Олег Сергійчук. Коли лупили «гради», до мене підійшли бійці й попередили: «Офіцер замкнувся у собі, у нього психологічний розлад». Він, до речі, жив у палатці з Діяконюком і Колотилом. Важко пережив лейтенант їхню смерть. Довго з ним спілкувався. І не один раз. Але вдалося витягнути його із психологічної прірви.
Історики обов’язково дослідять кожну операцію у цій неоголошеній війні. І, зокрема, оборону Луганського аеропорту. А поки що волонтери і самі оборонці видали книгу про те, як вони боронили летовище, незважаючи на проблеми з постачанням, що солдати перебували практично у цілковитій ізоляції. А вони все одно боролися. Мені вдалося переглянути кілька спогадів у цій унікальній книзі. В одному з них значилося: коли під час штурму аеропорту 31 серпня було ухвалено рішення викликати вогонь своєї артилерії на себе, бійці загорталися в українські прапори і лягали в окопи. Якщо вже судилося померти – то за Україну.
Анатолій ІСАК